Завантажити

вдержавшись, почав гукати Калиновський. - Від кого ви хoчете тікати? Від бунтівників-хлопів? То буде їм найкраще свято! Вони хоробрі, коли від них тікають, коли ж на них ударити сміливо, гарно озброєним і вимуштрованим військом, як наше, вони не встоять. Згадайте ж, панове, вашу славу й сміливо вдаримо на ворога!

- З ким пан гетьман хоче вдарити на козаків? - перебив Корецький. - Адже ж у нас половина війська схизматиків-українців: вони перекинуться до ворогів наших, як було й під Жовтими Водами.

- Неможливо тут битися! Неможливо! - почали пани гукати цілим натовпом. - Назад!

Потоцький, приголомшений горем і своєю старістю, вагався, на чому стати, коли ж почув вигуки цілого натовпу панів, щоб відходити ближче до Польщі, то неначе зрадів, що є спромога заховатись за бажання більшости шляхти, й звелів повертати військо назад.

VIII

Почувши від полковника Друцького про смерть свого чоловіка, Пріся трохи не збожеволіла з одчаю та жалю й уже не вагалася більше над питанням, чи робити собі каліцтво, чи ні, бо, коли раніше вона не хотіла бути огидливою, щоб не втратити кохання свого Микити, то тепер, після його смерти, її врода стала їй не мила й непотрібна.

Лишившись у коморі на самоті. Пріся почала шукати чим би виколоти собі око. Довго нічого такого вона не знаходила. Все, що переховувалося в коморі, було м'яке, й не годилося для того. Тільки на другий день випадково вона побачила встромлену в один з лантухів циганську голку. Певно хтось латав лантух і лишив голку на тому місці, де шив.

Боляче закололо Прісі в серці, коли вона побачила голку, бо та голка мала бути смертю її вроди. Молода жінка сіла, держучи голку в руці, не розуміючи сама, на що їй треба сісти, коли однаково можна вколоти око й стоячи. Вона замислилась і полинула згадками в минуле, їй пригадалося, як малим ще дівчатком вона заглядала у шалик з водою, а з шалика на неї дивилися веселі, блискучі карі оченята... як уже дівчиною, набираючи що дня воду з Росі, вона бачила в річці ті самі блискучі й веселі, але вже більші й виразніші очі... І от тепер прийшов час, щоб те, в чому відбивалася вся її душа, знищити, вбити, а лишити натомісць огидну, чорну, скрівавлену пляму.

Пріся затрусилася всім тілом. - Ні, не вб'ю живу душу... - рішила вона й несподівано для самої себе хутко, поспішаючись, почала різати голкою собі чола й щоки.

Кров залила Прісі все обличчя й потекла на одежу, а з одежі на підлогу. Біль доходив їй до серця, але вона не стогнала, - в цьому проклятому замку її привчили вже до мук.

Коли ранком другого дня до комори навідався гайдук, він, глянувши на Прісю, жахнувся передчуваючи собі кару від пана за недогляд.

- Скажена собако! - крикнув він. - Що ти наробила? Ти схотіла, щоб пан мені голову зняв?

Пріся сиділа замотана хусткою, мов закаменіла й не відповідала. Минув з того часу день, і два, й тиждень, а молоду жінку не кликали до пана, й вона, не відаючи про те, що польське віисько вийшло з Корсуня, не розуміла, через що так склалося, й чи радіти іи з того, чи сумувати.

Приголомшена нещастям. Ганна Цимбалюкова скілька день після того, як Прісю забрали до замку, бігала шукати свою дочку, але в замок її не пускали вартові; пани ж, яких їй доводилося здибати біля замку, на її запитання про дочку, тільки сміялися та глузували з ії горя.

- Не бійся, стара, - казали вони, - якщо твоя дочка вродлива, то буде жива. Ми, шляхтичі, шануємо жіночу вроду!

Ті глумливі речі гострим залізом вражали серце старої. Побожна з роду, вона, не вважаючи на те, тепер радо задушила б кожного поляка власними руками. Нещасна передчувала, що дочка її терпить муки й наругу, й з нудьгою в серці ходила з ранку й до пізної ночі побіля замкової брами.

На третій день польським панам, що ходили повз брами, надокучило її голосіння й один з них почав гримати на вартових:

- Доки вона тут ходитеме? Ви бачите, що вона нікому спокою не дає - чого ж чекаєте? Попарте її добре батогами, щоб одчепилася!

Вартовим не треба було довго наказувати, вони вхопили нещасну під руки, затягли в окіп біля замку й там скрівавили їй спину батогами.

Ганна була козацького роду й ніколи за своє життя не знала бійки, через те ганебне знущання трохи не зробило її божевільною. Не почуваючи себе від образи й горя, вона ледве дійшла до своєї хати й упала на ліжко непритомна.

Тепер треба вернутися до старого Цимбалюка. Привізши сина до Черкас, він застав, що реєстрові козаки з Барабашем та Ілляшем уже зовсім облагодилися до походу. Опріч реєстрових козаків, у Черкасах стояло ще скілька тисяч польського війська й, на лихо Цимбалюка, те військо саме дістало наказ виходити з Черкас й приєднатися до війська гетьманового сина Стефана. Через те, що ніякого обозу у поляків не було, полковник їхній почав збірати всі вози, коней і волів у черкасців, і жовніри, нагледівши у Цимбалюка воза, забрали той віз разом з волами до свого обозу, на змагання ж козака не звернули ніякої уваги.

Обурений Цимбалюк пішов

читати