Завантажити

немов лунатик голий,
Із переляку від своїх забав,

Збагну нараз я, непотрібний атом, -
Від жодної з жінок дітей не мав
Й мужчини жодного не звав я братом.


АННА АХМАТОВА (1889-1966)

ХУДОЖНИКУ

І все твоя ввижається робота,
Твої благословенні дні й труди:
Лип, назавжди осінніх, позолота
І явлена сьогодні синь води.

Подумай, і невидима дрімота
Уже веде мене в твої сади,
Де кожного жахаюсь повороту -
Шукаю в нестямі твої сліди.

Чи втраплю під склепіння коли-небудь,
Тобою перетворене у небо,
Щоб вгамувать свій осоружний жар?..

Там стану я блаженною навіки
І, зводячи розпечені повіки,
Там знову я пізнаю слізний дар.




ВОЛОДИМИР НАБОКОВ (1899-1977)

ШАХОВИЙ СОНЕТ

І феї рим, і танцівниць крилатих
є в шаховій задачі. Тільки зри:
тут білих сім, а чорних лише три
на світлових і сутінних квадратах.

Чорніє ферзь поміж коней горбатих,
в ніч пішаки впились, мов янтарі.
Ждуть повелінь і слуги, і царі
у різьбяних вінцях, в різьбленних латах.

Зореподібні витівки ферзя.
Мережана узорами стезя
Вчаровує тебе й лишає стаком...

І знов на шахівниці фея та
З"являється, виблискуючи лаком,
І на пуантах в небовись зліта.




БОРИС ЧИЧИБАБІН (1923-1994)

* * *

З Україною в крові живу на землі України
й хоч російський поет – бо таки по-російськи пишу,
на лугах доброти під свічадом її тополиним
і моєму тепліть шалашу.

Що тайга мені і північ? Що півдня оголені гори?
Помолюся хмаркам, щоб вологи вділити землі.
Все рідня то мені: молочай і кульбаба, й цикорій,
я радію ромашці малій.

На краю путівця, що збіга в чорнокнижжя болотне,
древокрилеє диво уздріти очам довелось.
Богом плив у поставі гордливо-вільготній
з осяйною короною лось.

Я, натомлений вкрай, за труди не просив нагороди,
лиш зігріла б, дала пригубити води –
й обіймала зорею, вливала ясну прохолоду
із колодязя Сковороди.

Вся б історія наша не знала кривавої драми,
Аби місто престольне і славне красою й добром
Не на півночі зимній звело позолочені храми,
А над вольним і щедрим Дніпром.


Кобзаревий мій краю, в твого надвечір’я оправі
Я німів… сторінки тополині… й полин у росі.
Не змовкайте всю ніч мою в пісні про волю і славу,
Солов’ї запорозьких часів.

ІЗ СОНЕТІВ ДЛЯ КОХАНОЇ

Намет під ранок до ниток промоклий.
Ще прохолоду рос дарує луг.
Тече туман з-попід зелених смуг,
тобі ж читаю вголос я Софокла.

В селі зарічнім десь озветься пес,
а так на світі все довкруг примовкло.
У хорі птиць час розчинивсь …і щез,
тобі ж читаю вголос я Софокла.

Вертаючись, я хочу, щоб взяла
ти лісу дух цей і цей дух села,
і ран старих моїх щоб кров засохла.

Нам вік тяжкий. Не друзі нам брати.
І світ - приречений. Не вберегти.
Тобі ж читаю вголос я Софокла.



ЛЮДМИЛА ДЕСЯТНИКОВА-МАРИНИЧ(1964)

* * *
Біг часу — мовби коней біг.
Візниче! Дрожку подавай незгайно!
На півдорозі найтускніших віх
Безбожно плетемось — не помага й нагай нам.
Який-то красень яблукастий, ах!
Сховаю пальці в його срібну гриву,
А зліва білий — в мідних п'ятаках.
А справа жовтий — чахлий і лінивий.
А поряд тихо — лиш копит шамріння:
Не цокання, а човгання одні.
І в халабуді мандрівця, на сіні
Дрімає побут прілий і брудний.
Збива метелик ранішній пилок...
Старці... Жінки і діти... Силуети...
Лягає тінню кожен їхній крок
На ще дрімотне, змучене лице планети.



ЗІ СЛОВАЦЬКИХ ПОЕТІВ

ПАВОЛ ОРСАГ-ГВЄЗДОСЛАВ (1849-1921)

ІЗ ЦИКЛУ "КРИВАВІ СОНЕТИ"

* * *
Ні, Пушкіне мій, думою високий,
Ти помилився у пророцтві хворім...
Мовляв, зіллються у російськім морі
Усіх слов'янських рік стрімкі потоки,

Інакше глиб зміліє у розтоках.
Сама природа у німім докорі
Тобі перечить і предивні взори
Нові щораз дарує нам, нівроку.

Дух - як вода, що омива простори, -
І парою, й дощем у висоті,
Єднаючи довкола доли й гори,
Болотну твань зневаживши в житті.

Ні, висохти не може духу море,
Ні дух потоків гордих в морі тім.




ЗІ СЛОВЕНСЬКИХ ПОЕТІВ

ФРАНЦЕ ПРЕШЕРН (1800-1849)

З "ВІНКА СОНЕТІВ"

Поет твій знов словенцям в'є вінок,
Розбите серце не дає покою,
І пагінцем-галузкою тремкою
Мій вірш озветься в сяйві пелюсток -

Із тих країв, де замість сонця - змрок,
Цілющим подихом вітрець вас не напоїть,
Обдасть лише морозною югою
В краю батьківськім поміж скель, річок.

І сліз не стане вже солоних і гірких,
Й безрадісне в моїх квіток весніння.
Юга і темрява скрізь обступили їх.

Лише поглянь, як никне квіт-пагіння.
І тільки ніжне світло віч твоїх
Їм верне втіху і нове цвітіння.


З ЧЕСЬКИХ ПОЕТІВ

ВІТЕЗСЛАВ НЕЗВАЛ (1900-1958)

МАЙБУТНЄ ПОКОЛІННЯ

Засмаглі перса жінки на хвилину
тропічних піній жар мені явили
де білий ніжить негритянки тіло
тієї що прийшла сушить тростину

Як я хотів би жінку ту невинну
в мережива муслінові убрати
як личать їй легкі туманцю шати
й кохать її там де оази квітнуть

і роздягати роздягать до голішка
і черевичок цілувать навколішках
і пить

читати