Завантажити

З АВСТРІЙСЬКИХ ПОЕТІВ

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ (1875-1926)

З СОНЕТІВ ДО ОРФЕЯ

* * *
Цей швидкоплинний світ -
Мовби хмар течія -
Через мільйони літ
Верта на круги своя.

Крізь часоплин віків -
З любов"ю і вірою.
Чека на твій першоспів -
Бог із лірою.

І незболимі болі,
Неспиті вуста палкі,
І смерті повів гіркий -

Все незбагненне ніколи.
Тільки - на всі віки -
Пісня як доля.



АНДРЕАС ОКОПЕНКО (1930)

ШІСТЬ ЧОТИРИВІРШІВ
*
Шавлія цієї ночі
на луговому схилі
звелася до теплого неба
хоч земля і прохолодна

*
Криниця по вінця
вросла у землю
трава довкола
одна зелен-пилюка

*
Просторі подвір’я
і незаймані місцини
о вісімнадцятій годині
коричневіють у сонячному світлі

*
Вулиця в зелені
ти ступаєш
і раптом мерехт
це рейки
*
Тінь дівчини на трамвайній
платформі
червоний диск
нестримно пройма важкокрилу темінь
*
Ти заснеш невдовзі
під голубінню ночі… тепло…
і тільки довгий блакитний день
попереду

САД
Густінь саду,
темнозелене листя,
з самого низу
вологе.

Руда земля,
під панцирем крони
диха.

Сад…
Огортає
дорогу.

Ранок
тонким серпанком
тут
зачинається.

Перед обідом
сонячна вже
половина саду.


О, день
тут довго
не переходить
у вечір.

Потім
міниться зелень:
повільно
настає ніч.

Сад.
Дихають
тіні
теплом…

У СЕРПНІ

У віадуках міста
стоїть запах базару.
До обіду він тримається ще асфальту
і приємно обдає свіжістю,
принесеною вітром, десь о шістнадцятій.

Він зостається таким міцним
до наступного дня і ще по тому.

Він знає про осінь,
що після нього прийде.
Ацетиленом і дьогтем
тягне у віадуках
і тонким димком підіймається
в одинокі небеса
людей.

У СЕРПНІ (2)

Не хочеться, щоб кінчався пейзаж -
хмари голубувато-сірі і червоно-цегляного кольору
на зеленому небі,
в зелено-фіолетових блискітках трамваї.

Вечір приносить далеку музику,
вечір шелестить верховітям,

лише вітер уздовж проводів
дуднить металевим холодом
час від часу в зеленому небі.

ОСІННІ ФРАҐМЕНТИ

*
Двоє нічних метеликів розв’язують банки з повидлом,
нагадуючи при цьому злодія, який випадково
опинився на скрипучих дошках.
*
Дівчата в кінці року
на затишному подвір’ї в’яжуть чорну солому.
*
З зелених огірків я вчиню феєрверк,
повен зелених іскор
з блискучої пластмаси виокруглю яскравочервоне серце
*
Я поїду через розчинене лоно літа.
*
Я знаю місцевість де мерехтять дерева
серед забутих вечорів
і силуетів фіолетових скель нашорошених силуетів багряних
гігантських карнизів-камінів підніжжя
де сонце й гвоздики спалюють високу суху рослинність
*
На горищі сохнуть засмаглі гриби,
затишно в сні п'ятирічного хлопчика по полудні.

На сонячнім подвір’ї лежить загублений шворінь із сінного воза,
яким поїхали ще до обіду кудись за лози,
де заячі горіхи.
*
На святі усіх святих стрічаються люди
і, теплим осіннім вітром овіяні,
ідуть вони до вологої землі і запитують
в леготу, який лише картоплям відповідає.
Для інших людей - це лиш молитва –

чи казка. Іноді гасне світло.
Гучномовець відносить звуки далі.

На колючому вітрі змовкає свято усіх святих.
Пізній, неосвітлений молитовний дім.
*
ШТОРМ СЕРЕД ЧИСТОГО НЕБА
Страховисько з чотирма незграбними ногами
Сидить посеред неба і тупотить.

ОСІНЬ

Небо вже більше не тріпотлива хустина на вітрі
чи розстелена над зеленню трав під сонцем.
Воно льодяний газ, що тонко виповнює все і віддаляється
в своїй первинності далеко, як проминула весна.

Хоч трапляється рік, коли небо все ще прихильне і цієї пори;
я не хочу сказати: зовсім молоде, але таке лагідне.
*
Буває, перш ніж повітря шорстко почне дзвеніти,
раз чи другий огорне запахом –
мовби гіркої деревини, повіву диму і листя,
що падає й падає, шурхочучи під вологими черевиками на тротуарі;
все ще старається сторож у парку, а він бачив, зрештою, і багато чого
радіснішого,
дощ, який заважає йому працювати, тим часом глухне,
і це останній. А те, що настане потім, - буде дзвінким і світлим. Тільки десь
глибоко-глибоко в землі згущується воно в нове духмяне літо.

ОПІСЛЯ

Що все минає на світі,
не вірю.
Хмари, вітром сповиті,
блакитні й блакитно-сірі.

І всі лиха довкола нас -
лиш риторичні, як мовиться.
Ми минаємо. Час -
оновлюється.



ПЕТЕР ПАУЛЬ ВІПЛІНГЕР (1939)

ВІРШ ПРО КОХАННЯ

коли ти мовила
літо
минуло

упала
тінь

твого обличчя
на мене

і вже довкола
кружляли меви

і серце
почало

вмерзати
у кригу

хто ж я подумав
зі мною поруч
весну зустріне,

коли магнолії
цвістимуть пишно



ЗОРЯНА ГОДИНА

і ти сказала
цього
замало

і я сказав
цього
забагато

на небі зорі
постали

був вечір
прохолоднуватий

в ліхтарях
паленіла далеч

полум'ям залита
вщерть


і так легко
комусь співалось

про кохання
і про смерть




З БІЛОРУСЬКИХ ПОЕТІВ
Максим БОГДАНОВИЧ (1891-1917)

СОНЕТ

Бездоганний сонет один вартий

читати