Завантажити

Від задушливого, спертого повітря в кімнаті важко дихати. Вимикаю електрокамін, відчиняю вікно й до обличчя доторкаються приємні долоні осінньої прохолоди. Нічна вологість на хвильку проганяє сонливість, яку навіює тьмяне світло абажура і нудний томик Анатоля Франса, яким «ґвалтую» свою свідомість із самого ранку, не можу добити. Стою біля розчиненого вікна, дивлюся на поглинуте мороком місто, якого майже не видно, лише електричні світляки нагадують про його присутність. Зачарований нічним краєвидом, забуваю про свою улюблену звичку – курити у відчиненому вікні. Тремтливо вдихаю вологе повітря і голова свіжішає, поволі зникає втома, тільки вії деколи злипаються. Холод, руки тремтять, зачиняю вікно. Не знаю куди прикласти розум. Якщо таке зі мною трапляється – значить у мене є невизначене, незрозуміле бажання, однак цілі я не бачу. В такі хвилини йду в гості або ж читаю, в гіршому випадку – лягаю спати.

За стінами і дверима кімнати жодного звуку: люди покинули цей багатоповерховий будинок.

Один, спати не хочу, залишається читати. Змушую ліниві очі бігати за рядками: «І кожна квіточка, здавалося, відбивала колір її зіниць, квіти були...», «квіти були...»; вона давно вже до мене не приходить, вважає, що це не личить дівчині, підкреслює свою легковажність, здається, нехтує мною, «...квіти були схожі на потьмянілі очі, а очі Таїс – на...», вона мене дратує балачками про кохання, «а очі Таїс...», мене деколи нудить, коли вона сердита і називає мене «Ляпа», «а очі Таїс – на мінливі фіалки: такий був дар цієї жінки, на ній усе оживало, усе...» Далі читати не можу, очі злипаються, а рядки перетворюються на сіруваті, ледь виразні лінії. Хоча зараз Вона спить і не думає, що про неї, дурепу, згадують. Відкладаю книгу. Заплющивши очі, слухаю себе: болять плечі, смокче у шлунку. “Запалення підшлункової...” – каже лікар. Коли він це говорив, у нього були надзвичайно розумні очі й стурбований лоб. Мені смішно, він побачив вихід із ситуації – одруження.

Холоднувато. Крізь щілини у вікні в кімнату пробирається осіннє повітря. Приємно відчувати, як тіло вкривається гусячою шкіркою. Не хочу вмикати електрокамін, лежу із заплющеними очима, чую цокіт жіночих каблуків, що лине з вулиці. Знову з’являється Вона – сумна й пригнічена, але думки про неї мене втомлюють й вибивають із рівноваги.

— Я когось чекаю?

Пригадую, це запитання колись звучало. Чому ж воно з’явилося? Чи може справді я когось чекаю? Кого? Її? Дурника Льоню? Листа від матері? Мабуть чекаю таки її, бо цокіт жіночих каблуків завжди приносить згадку про неї. Та хіба Вона мені потрібна? Ні. Однак, я не проти, щоб Вона прийшла, я б зміг поглузувати над тим, як Вона намагатиметься принизити мене своєю любов’ю: «Ах Ляпа! Я тебе так люблю, а ти, а ти...» Дурниці, Вона мені не потрібна. А може я чекаю дурника Льоню? Його таки не вистачає. Вірніше не вистачає його зачитаного обличчя. Ні, спілкування з ним не хочу, бо знову почнуться балачки про мильні бульбашки типу: «ірландська література», «феномен Кафка» та іншу муру. Ах, бідний Льоня, він навіть не уявляє, як видає цнотливу дитячість його ж обличчя, а він настільки занурився в роздуми, аж не помічає, що його ніхто не слухає. Його товстенькі губи раз по раз випльовують щось на зразок «Августин», «Маркес», а очі дивляться крізь мене, стіни, будинки, кудись... Бідний Льоня...

— Ти хочеш завжди рухатися?

— Так, — патріотично випалює Льоня.

— Чудово. Сон — чудово, відсутність сну — також чудово. Вибирай.

Льоня любить вибирати, він вибрав, навіть нічого не бачить, важкий був вибір. Може запропонувати йому цигарку, щоб він трішки повернувся? Мене дратує його втуплений у якийсь предмет погляд. Він ніби говорить: «Я великий поет чи філософ. Я втупився в предмет і нічого не хочу бачити і чути. Мені від цього класно, мене пре, я відловлюю торч. Я обдумую надзвичайно астральну проблему, актуальність якої універсальна. Збагнули, ви?» Поволі мене втомлюють думки про Льоню.

На столі лежить лист від матері, що прийшов ще місяць тому. Нічого втішного. Темно-коричневий тарган бігає по рядках, що розповідають про підвищення цін, нестачу грошей, хвилювання за моє здоров’я, похорони сусідки, що вмерла від раку. Не можу себе заставити відписати. З кожним днем приходжу до думки, що призначення жінки в житті — постійно страждати. Лише тоді вона розуміє й цінує радість життя. Ні, не буду відписувати:

— Я когось чекаю?

Де ж я чув це запитання? Воно з’явилося недавно, але коли? Здається тиждень тому, на лекції, у сні, тоді, коли засинав під писклявий голос лектора — маленької миршавої жіночки з блідими запалими щоками, рясно всипаними червоними прищиками. Вона ще цитувала Геґеля, я мало не розреготався. Хіба можна з такою дурнуватою пикою цитувати Геґеля? Хтось із великих сказав: все дурнувате — комічне, смішне, значить несерйозне. Серйозні ж пики бувають лише у великих літераторів і товстеньких жіночок. Зачарований її обличчям, починаю писати портретну характеристику, незабаром це набридає, бо її невиразність навіює сон.

Люди покинули цей будинок, на них це не схоже. Раніше галасували діти, гримали двері, надривали горлянку магнітофони, все зникло, залишило морок і тишу. Дивно, адже це збігається є Її словами: «Ти хочеш, щоб все було порожнє, лише ти один — циклоп у печері. Ти хочеш загнати в порожнечу й мене!» Вона дуже симпатична, коли про таке белькоче.

Мені кортить пройтися поверхами і коридорами порожнього будинку. Грію себе мрією зустріти людину, як це незвично: у порожньому будинку людина! Ще краще якби зустрів злодія, хочеться побачити його реакцію, очі й вираз обличчя. Цікаво, як би він себе повів? Відчиняю двері й виходжу в морок. Коридор, ніби рукав темряви тягнеться до тьмяного блиску за вікном. Йду на сяйво місяця. Приємно чути власні кроки в тиші. Але знову з’являється дурнувате запитання: я когось чекаю? Стає неспокійно й тривожно, здається, що дивляться в спину. Раптом, чую ледь виразне, незрозуміле хрипіння. Воно — між мною та вікном, із кожним кроком стає чіткішим і ніби знервованішим. Запалюю сірник, на мене дивиться сивий, куций пес. Він гнівно зиркає, видає здавлений хрип. Німий. Пес вороже до мене ставиться, я йому не сподобався. Згадую, що в кімнаті є шматок ковбаси. Приношу псові, той весело крутить обрубаним хвостом і бігає довкола мене. Від огиди мені хочеться його копнути. Псується настрій. Повертаюся в кімнату. Не потрібно себе обманювати — люди покинули цей будинок. Чому я повинен когось чекати? У мене є томик Анатоля Франса, я піду читати його в клозет і згадаю там кохану з її турботами, згадаю дурника Льоню з меланхолійно-задумливим поглядом. На вулиці світає, незабаром з’являться люди, необхідно негайно лягати спати. Адже я не хочу втрачати цей будинок.  

1995, Ніжин

читати