Електронна бібліотека/Проза

ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
Завантажити

Ти тільки не кіпішуй, тьолка нормальна, ляля, ножки – м-му, підносить Риня пучки пальців до губ, буфера класні, словом, побачиш… Господи, якби ж то...

Ми їдемо 5-м троліком до залізничного вокзалу, від якого пройдемо пішки на Театральну площу. Біля “яєць” – це дві великі мармурові кулі по обидва боки від сходів до драмтеатру, – маємо зустрітися з тьолками; “яйця” – особливе місце, тут перезустрічалося пів-Тернополя. Риня цілу дорогу розповідає, що його старші двоюрідні брати пригнали з Німеччини іномарки, уявляєш, перші іномарки в Тернополі – „фольксваґен” і „мерс”; да, це круто, думаю я, вони серйозні бандюки. Риня каже, що треба займатися серйозним ділом, робити пристойні гроші, підніматися і не страждати на дурку, всі ці наріки, гульба табунами до тридцяти-сорока чоловік – все це не те, нада нормальні тачки купляти і заробляти бабки, ти погоджуєшся? Да, знехотя відповідаю, хоча думаю зовсім про інше: мене непокоїть ця зустріч, я ніколи не був із дівчиною, через це, ясний перець, почуваюся незручно, ніби все роблю не так, навіть у найменших дрібницях... і це буде помітно, і, може, викличе сміх. Як усю цю біду пояснити Рині? Пауза. Думаєш про тьолку? – несподівано запитує він; здригаюся, таке враження, наче Риня читає мої думки. Да, якщо чесно, думаю. Ляля, каже він і сміється, головне багато не кілішкуй. Ляля – повторюю про себе це слово Рині, яке він інколи вживає стосовно класних тачок і класних тьолок. Толян, головне постійно чеши їй на вушко, баби це люблять, якщо замовкнеш, вона відразу подумає, що ти відморожений, зануда, доганяєш? Да, доганяю. Молоток, всьо в тебе вийде. Ми виходимо з тролейбуса, Риня дістає цигарку, прикурює й продовжує: ти маєш відчувати, бачити по її очах, коли вона на тебе дивиться захоплено, доганяєш? головне, щоб їй з тобою було цікаво і щоб вона не хотіла… ну, посратися з тобою, а потім все піде, як по маслу, тільки не пускай перед нею соплі, як ти її любиш, не говори їй цього, доганяєш? не показуй їй, що ти сохнеш, бо тоді – жопа, вони таке люблять, доганяєш? Да, ясний перець. Приставай обережно, не відразу, бо стане на роги і відкриє хліборізку, головне постійно чєсати на вушко, чєсати постійно, і все буде нормально... всьо ідьот по пла-ну, співає він, запам’ятай, вони всі хочуть трахатися, але бояться, ніяких галімих мансів, доганяєш? молоток, дружньо б’є мене по плечу. Виходимо на Театральну площу. Ліворуч, там, де починаються лавки і фонтани, які виводять до Центрального універмагу, біля високого жовто-блакитного прапору помічаю зграю з десяти чоловік місцевих рухівців, але Борі Гебельса між ними не видно. Біля мармурових “яєць” ні душі. От, сучки, каже Риня, постійно запізнюються, Толян, баби всі запізнюються, до цього можеш уже звикати, ці курки так довго збираються вдома, що хочеться їх деколи повбивати: стане вівця перед дзеркалом, почне чухатися, губки натягувати, мастити їх помадою, а потім ще драїти пудрою щічки, воші визбирувати, ха-ха, регоче Риня, дістає цигарку, закурює й випускає дим; пауза; ти ніколи не бачив, як баби збираються перед тим, як кудись іти, нє? це повна жопа, чьо вони запізнюються постійно, на хвилин десять-двадцять? бо чухаються перед дзеркалом, кожна з них роздивляється, яка я, курва, файна... як стара комбайна… Я його перебиваю й показую на двох тьолок, які до нас наближаються з боку центрального універмагу. Риня одразу змінюється, очі радісно загоряються, він пожвавлюється, підбігає до симпатичної шатенки маленького зросту з чорною цяточкою біля губ, цілує її, потім представляє мене. Під пильним поглядом двох пар зацікавлених оченяток я знічуюся і, бляха, червонію, в мене харя просто горить вогнем. Це Іра Капустинська, весело говорить Риня, моя маленька, хороша Капусточка, а це – Ляня Мазур, показує на іншу, я знову ніяковію; Ляня… кумедне ім’я, це мабуть від Лєни… Старший Машталір колись жартував, що всі Лєни – бляді. Ляня зустрічається зі мною поглядом, тримаю її, наче на прицілі, Ляня не витримує, опускає очі, вивчає мій одяг (через це я помітно нервую), її щоки спалахують рум’янцем.

– Куди йдемо? – звертаюся до Рині.

– Валимо в “Зустріч”.

– Там повно наріків, – каже Капуста, – може, підемо в інше місце?

– А хулі нам до наріків? – дивиться на неї Риня, – ти їх боїшся? це ж трупи, хіба трупи страшні? вони вже давно мертві, їх просто ще не встигли закопати.

Несподівано він кривляється, імітує наркомана, який ледве плентається на підігнутих ногах, звішує руки, ніби мотузки, на груди схиляє голову: ой, пацани, мене, бля, ковбасить, як ковбасить, я ще тут, чи вже нє? альо, я вже під землею? хробачки, де ви? прийшла нова порція обіду...

Ми регочемо. Я підходжу до Рині: значить у “Зустріч”? Він схвально киває. Прямуємо в напрямку генделика, я відчуваю незручність: Риня йде між мантелепами, обіймаючи Капусту, а я, наче повний бовдур, плентаюся за ними. Він їм чеше на вуха всіляку біліберду, вони регочуть і мене не помічають. Проходимо неподалік великого прапора, біля якого щодня товчуться хворі на голову рухівці, але Борі Гебельса між ними не бачу. Раптом стає трохи нудно й сумно, я розумію, що моє знайомство з Ляньою починається не зовсім так, як треба. Вона також іде ніби пригнічено, намагається сміятися, деколи голосно, ніби підкреслює, що уважно слухає базікання Рині, повертає до нього голову, запитально дивиться, а на кілька секунд (може, здається?) ніби прагне кинути оком на мене. Втім, це мені подобається, маю непогану можливість роздивитися Ляню ззаду. Ох ти йоб… стрункі, рівні ноги, справді – повний відпад, попри те, що легка синя курточка накриває її талію, від мого ока не може сховатися гнучка фігурка. Повільно опускаюся очима до тугеньких, як сливочки, сідничок, які злегка випирають з-під куртки, мій поршень напружується, а від збудження трусяться руки. Обійми даму, обертається до мене веселе табло Рині, чьо плентаєшся позаду? Гівнюк паршивий, лаюся про себе, так говорить до мене при тьолках, хочу його задушити, як паршиву собацюгу. Іра і Ляня обмінюються довгими мовчазними посмішками, я відчуваю, як густо червонію. Непомітно підходжу до Ляні, і ми йдемо вже разом. Раптом позаду чую, як Риня шепоче Капусті: “він ще хлопчик”. Клятий козел! Лосяра тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Риня, озвіріло зиркаю на нього, він замовкає і тихо регоче, виправдовується, що пожартував. Біля входу до “Зустрічі” стоїть невеликий табун незнайомих гавриків, вони голосно говорять і димлять. Один із них вітається з Ляною, і це мене насторожує. Я недобре в нього втуплююся, наче він висить мені сто баксів, і той відводить погляд убік. Розмазня. Ми заходимо у тьмяне приміщення, я вітаюся зі знайомим барменом, він мовчки подає мені через стійку руку для потиску. Риня обводить поглядом зал, біля вікна помічає вільний столик, пропонує тьолкам падати там. Ми повертаємося до стійки, зізнаюся Рині, що з бабками я на підсосі, він сміється, не думай про цю хуйню. Дівчатам купуємо по сто грам червоного вина, морозиво, каву, слойоні тістечка, а собі беремо по два бутіка з домашньою ковбасою, двісті грам водяри і по склянці апельсинового соку.

Риня знову чеше язиком, корчить усілякі тупі рожі, як ненормальний, дівахи заливаються сміхом, а мені, оскільки всі ці приколи я вже чув сотню разів, стає нудно і нічого не залишається, як розглядати присутніх у залі. За столиком у кутку я помічаю старшу красиву тьолку та Ігоря-електрика, який працює в моїй бурсі; попри те, що в нього покалічена права рука, він непогано грає на гітарі, вечорами виступає з іншими музикантами в “Галактиці” на Дружбі[1]. Ми дружньо вітаємося помахом руки, він підносить до рота цигарку, прикурює й випускає густий дим. Деколи на перервах між парами ми з Риньою бігаємо до нього в каптьорку, де стоїть звукоапаратура, стоватні колонки, бабінний магнітофон, підсилювач, кілька електрогітар, крутий синтезатор “yamaha”, а ще, здається, барабани, розібраний телевізор і купа змотаних дротів і кабелів. Ігор вчить мене грати на гітарі, взимку вмикав навіть електрогітару, і це для мене було повним відпадом; я мрію стати соло-гітаристом і створити власну хард-групу. Ми часто говоримо з ним про рок-музику, він дає нам слухати круті платівки, які йому привозять з-за кордону і яких у нашому музичному магазині “Мелодія” не купиш. Про Ігоря говорили, що він особисто знайомий з хардом Гаїні із “Круїза”, платівка якого півроку тому з’явилася в продажу, що вдома він має на бабінах всього Гендрікса, – це просто атом! Перед нами на стіл ставлять замовлення. Риня, дивлячись на графинчик водяри, від задоволення потирає руки, акуратно бере його, кілька секунд тримає в руці й задоволено розглядає, здіймає ковпачок і наливає в чарки. Ми їх підносимо, киваємо Ігорю і його дамі, а він на весь зал голосно каже “мерсі”, потім цокаємося з Ірою і Ляньою. Риня надкушує бутерброд і говорить із Капустою про їхній майбутній відпочинок у Карпатах, вона зволікає з відповіддю, по розгубленому виразу обличчя видно, що ця пропозиція її застукала зненацька, каже, не знати чи погодяться батьки. Ми з Ляньою мовчки їх слухаємо, я розумію, що мені слід з нею заговорити, бо все це збоку, напевно, виглядає по-ідіотському. Розпитую, де навчається, живе. На превелике щастя, вона ходить в 11-у школу і живе біля 9-ї бурси. Слава богу, далеко не треба проводжати, від мого будинку близько. Риня пропонує піти на днях у кінотеатр, можна в “Україну” або “Мир”. Навіть не знаю, що на це відповісти. Ляня несподівано каже, що в четвер її старі звалюють у Львів до родичів і що в неї буде вільна хата. Усміхнено й ніби невинно дивиться на мене, я трішки ніяковію від симпатичних очей. Ляня весело говорить, а я все розглядаю ніжні, лагідні губки, як вони рухаються, оголюють рівні білі зуби, розглядаю маленький носик і симпатичні ямочки, бля, які в неї ямочки, мій поршень знову оживає. Ляня, ти краще скажи йому, чим займаєшся, перебиває мої спостереження Риня й підморгує мені; да, да, скажи, підтримує його Іра. Ляня зводить на нас погляд, у неї такий вираз обличчя, наче її заскочили зненацька, посміхається й каже, що це несерйозно, це просто захоплення, в якому нема нічого особливого. Що “несерйозно”? – запитую її. Риня кумедно випалює „х-хе”: вона малює, але як! тобі таке навіть не снилося, дивиться на мене. Навіщо? – ніби жартівливо й водночас осудливо зиркає Ляня на нього. Риня заводиться, а хулі, хай Толян знає, з ким має справу, ти ж у нас – одна така, я більше нікого не знаю, хто б малював, і це дуже серйозно, ха, його обличчя розтягується в усмішці, це не пєцки-пуцки, а мистецтво, особливо й обережно промовляє він останнє слово. Я пирскаю зі сміху.

– Ти малюєш? – запитую в неї.

– Трішки.

– Ні фіґа собі „трішки”! – вигукує Риня, – вона цілі стіни розмальовує!

– Стіни? – здивовано дивлюся на Ляню. – Як це?

– Просто, – вклинюється Риня, через що Ляня не встигає відповісти.

– Риня, – дратуюся на нього. Вона каже, що цьому навчилася у свого троюрідного брата, який живе в Канаді й до якого їздила минулого року, він там у своєму коледжі найкрутіший бомбер… Риня від цього слова кривиться, чесно кажучи, ми обоє не вкурюємо, шо воно означає. Ляня, дивлячись на наші туманні вирази облич, сміється й пояснює, що бомбер – це той, хто розмальовує стіни у важкодоступних місцях, наприклад, на висоті, і ризикує мати неприємності з поліцією; розповідає, як її брат Майк у Оттаві розписує бетонні огорожі, гаражі або житлові будинки, а одного разу, коли він „оформив” офіс банку, його таки впіймали і він мав купу проблем.

– Навіщо ти це робиш? – запитую я.

– А? – замовкає вона й запитливо дивиться. – Навіщо? Навіть не знаю. Просто, в цьому є щось таке, чого я ніколи не відчувала.

– Не простіше купити папір, ну там, полотно.... на чому малюють художники?

– Ні, – кривиться вона, – маленькі картини, ні, ні, цього ніхто не бачить, тільки твої родичі, друзі і може ще кілька випадкових людей, а те, що я роблю, бачать усі. Розумієш?

Риня кліпає очима й каже: ну, тоді давайте вип’ємо. Перехиляємо чарки. Я на кілька хвилин відлучаюся від компанії, підходжу до столика Ігоря, він знайомить мене зі своєю тьолкою, ох, яка краля: з-під светрика випирають не груди, а атомні боєголовки (Ігор у цьому питанні шарить)... Перекидаюся з ним кількома словами, він каже, щоб на днях зайшов до нього, маю Інґві Малмстіна, захаваєш його інтро, тобі сподобається. Дякую йому і повертаюся до своїх. Риня тримає в руці напівпорожній графинчик і каже, закінчується нафта, розливає залишки по чарках, скільки водяри не візьми – її завжди мало, потім нахиляється до мене, торкнувшись губами вуха, шепоче, як тобі діваха? Толян, ти з нею забудеш, як тебе звати. Мені раптом здається, що ці слова чує Ляня, ми зустрічаємося з нею поглядами, і на її обличчі з’являється ледь помітна усмішка. Вона все почула, бляха, мені стає трохи соромно, і я, здається, знову червонію по вуха. Риня поривається купити ще по соточці, але ми його стримуємо, кажемо, пора звалювати. В кафешці я несподівано помічаю вбитого, наче німець під Сталінградом, Коновала, він стовбичить біля барменської стійки ще з двома наріками і втикає, спершись на неї. Бармен не звертає на нього уваги, показую цього придурка Рині, він змінюється, стає сердитим, дивиться на Коновала й кидає – цей дурік своє вже віджив; пауза; хай чеше своєю дорогою, даун тупорилий. Коновал зі своїми супутниками заходить у зал, туманними, сивими очима повільно обводить усе навколо, але нас не бачить. Я дивлюся на двох наріків, які стоять за його спиною, їхні почорнілі, виснажені обличчя мені незнайомі, один із них відкликає Коновала, і вони звалюють.

 

[1] Мікрорайон у Тернополі.

Останні події

15.06.2019|22:24
Премію Станіслава Вінценза вручили видавцю Івану Малковичу
14.06.2019|15:14
Держкомтелерадіо розпочав прийом заявок на участь у конкурсі на здобуття премії імені Максима Рильського
14.06.2019|12:25
Театр “Актор” запрошує на літні літературні читання на свіжому повітрі
13.06.2019|14:22
Завершився Всеукраїнський фестиваль прозових україномовних видань «Dnipro-Book-Fest-2019»
13.06.2019|12:44
Презентація роману грецької письменниці Какії Ксиді «Подорож у тумані»
12.06.2019|18:56
Італійська нагорода Петрарки – у поета Рауля Чілачави
12.06.2019|12:55
Цього року на здобуття Премії імені Івана Франка висунуто 23 твори
11.06.2019|14:42
У Львові покажуть фільм Олександра Довженка «Земля» у живому супроводі гурту «ДахаБраха»
11.06.2019|12:53
У Румунії вийшла книга віршів Тетяни і Сергія Дзюби «Береги»
10.06.2019|17:55
Вручено нагороди переможцям літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди


Партнери