Завантажити

 (уривок з оповідання, збірка «Львів. Пристрасті. Таємниці», в-во «Клуб сімейного дозвілля», 2021р.)

Тієї ж ночі – темної й безмісячної – я брів безлюдною вулицею, огорненою густою імлою. Слабке світло ліхтарні губилось у мороку, з якого обабіч проступали лише невиразні обриси кам’яних статуй, за ними – чорнота. Зненацька я втямив, що се не вулиця! Се – міст! Ураз на мене хлюпнуло духом вільгости, й се ствердило мене в думці, що в отій чорноті по обидва боки од брукованого шляху – ріка. А роздивившись, я упізнав старезний Карлів міст через Влтаву, що сполучає Старе Місто з Мáлою Стрáною.

Невдовзі в’язку тишу порушили чиїсь кроки, що наближались звіддалік. Чиїсь – бо в темряві не видко, хто наближається. Аж ось із туманного мороку зринула висока дужа чоловіча постать у темному пальті й капелюсі. Пан ішов поважним неквапом, водночас із кроками розходився цокіт ціпка по бруку; в руці ніс портфеля. Се той портфель, із яким до мене приходила пані Кася!

Я непорушно стояв і спостерігав. Усе се неймовірно захоплювало і вражало: містичний стародавній Карлів міст, огорнений туманною темрявою, злегка розбавленою слабким теплим сяєвом, таємничий пан зі знайомим мені портфелем, у якому зачаїлася химерна колекція людських історій...

Пан тимчасом підійшов до однієї зі статуй і зупинився. Чи то когось чекав, чи ж... що може робити людина глупої ночі посеред порожнього мосту? Він же не збирається... кидатися в ріку?! Ся шалена думка заскочила мене й я аж шарпнувся од переляку за незнайомця: він продовжував непорушно, завмерло стояти, направду на щось або когось чекаючи, чи ж щось важливе розмислюючи... Так само завмерло стояв і я, невідчепним поглядом уп’явшись у чоловічу постать.

Певний час нічого не відбувалося, ми непорушно завмерли на невеликій відстані, що дозволяла у сьому туманному мороку, ледве розбавленому слабким сяєвом ліхтарні, видіти. Звісно, видів лише я...

Невдовзі мене відволікли кроки – хтось ішов позаду мене, з іншого боку мосту; скоро в них я відчув ту знайому нервовість і нерівну поквапливість. Однак кроки наближались, але... се знову незрима хода. Бо вже мало би бути видко, слабке сяєво ліхтарні дозволяло видіти. Мимоволі згадав, як стояв на балконі й спостерігав таку ходу... Ось уже кроки наблизились, ми порівнялись і я відчув знайомий акацієвий аромат...

Кроки стихли: незрима постать зупинилась навпроти мене. Так ми стояли, а в мені невмолимо розповзалася моторошність. Раптом я згадав про пана, обернувся: пусто! Незнайомець щез! Де ж він?! Він же не... Мені похолонуло в грудях. Я помітив, що на місці, де стояв незнайомець, лишився портфель. Умент отямивсь і обернувся до незримої постаті, що продовжувала стояти біля мене, я виразно чув присутність і легкий аромат акацієвих парфумів.

- Хто ви?

У відповідь – тиша. Тиша, в якій бриніли несказані слова...

- Пані Касю, се ви?

Промовив і сам собі вразивсь: чи ж не божевільний? Стою посеред безлюдного нічого мосту й балакаю до когось. Однак продовжував очікувати хоч якоїсь реакції, бодай чогось, і вдихати знайомий приємний аромат.

Моє очікування урвалося кроками – незрима примара продовжила свою ходу, минула мене й пішла далі, в інший бік мосту. Я обернувся і вдивлявся в сивий туманець, що розбавлявся слабким теплим сяєвом ліхтарні. Кроки зупинилися біля статуї, де стояв пан і де лишився його портфель. Умент незрима примара проявилася: я увидів жіночу постать у темному плащі й капелюшку. Звісно ж, се пані Кася. Вона нахилилася й щось піднімала з землі, потому взяла портфель і притисла його до грудей. Завмерло вдивлялась у порожнечу біля себе, туди, де ось тільки-но стояв пан. А наступної миті розтанула в імлі, просто щезла...

Я наче увібрав у себе застиглість сієї нічної туманної фантасмагорії й так само застигло дивився на спустіле місце біля статуї. Та скоро опам’ятавсь і рушив туди. Не знаю, навіщо. Можливо, хотів відчути те, що лишилось поза моєю увагою й пильністю.

Скульптура святої Анни: біля неї стояв незнайомий пан, а по тому пані Кася... Мої очі пожадливо вбирали в себе се дивне місце, ніздрі втягували залишки акацієвого аромату, що не встиг розвіятися услід за пані, а душу огорнув дивний щем...

***

Ми стрілися з пані Касею наступного дня, як і домовилися, в цукерні «Оаза», що на Руській. Я прийшов на хвилин десять раніш, проте вона вже чекала мене. Одразу її увидів: застигло сиділа за столиком, над яким нависав крислатий абажур. «Передбачливо», – подумалося мені. Ми привіталися, я відчув знайомий легкий аромат акацієвих парфумів. По тому замовив нам чай і одразу приступив до праці: аркуші вже лежали переді мною на столику. Пані Кася помітно нервувала, хоча силкувалася видаватися спокійною. Й дуже скоро я втямив, чому.

Перший же аркуш уразив мене так міцно, що я виразно почув, як по моїй спині пробігає холодок моторошности. Се був запис пером, у якому переповідалося про закохану до нестями приречену пару, котра в безвихідному розпачі скінчила свої життя в постелі під час любощів. Була ніч, вони написали коротку записку, відкрили газ, щоби він поступово гасив їхні свідомости, й лягли у постелю... Два тіла, освітлені синім місячним промінням й огорнені клярнетним соло, в нестямному екстазі приймали янгола смерти... «...на ліжко човен розкоші й нудьги кохання / сідає миша місячна – цинічна й куца / і тіло з тілом тісно сплетені в останнє / в неситих скорчах болю й насолоди в’ються», – вмент блискавицею заримованих слів спалахнула в моїй голові описана розповідь.

Я не знав, ким приходилася ся пара пані Касі, може, се були родичі з Чехії, про яких зробив запис хтось із близьких чи ж просто свідків. І я не мав права спитатися, ми ж бо домовилися: жодних розпитувань. Тож я поволі записував перекладений текст і час од часу позиркував на застиглу навпроти мене постать. Вона нерухомо й заворожено стежила поглядом за тим, як я пишу. Чай лишався поза нашою увагою: лиш тільки занурився в дивну моторошну розповідь, я геть забувсь за нього, та й пані, певно, теж було не до напою, її хвилювали винятково чорнильні рядочки слів, що вибігали з-під мого пера. Вона незмигно стежила за сим процесом, і коли я завершив й поставив останню крапку, наші погляди стрілись. Я простягнув їй обидва аркуші – оригінал і записане мною перекладання. Знов завважив, що аркуші затремтіли в моїй руці, щоправда, в руках пані Касі затремтіли ще сильніш. Вона прикипіла поглядом до перекладу й уважно, неспішно його прочитала. По тому вдячно поглянула на мене:

- Спасибі вам. Спасибі, дорогий поете.

Я скрушно всміхнувсь і мовчки кивнув головою: був не годний дібрати якихось слів у відповідь.

читати