Завантажити

Видавництво "Мандрівець" (Тернопіль), 2023 р.

Жінки в хижці, чи то пак у маєтку не було, коли Корній туди ввійшов. Надумав пройтися кімнатами, роздивитися. Бо так і не роздивився як слід. А раптом, усе ж, вона десь тут, у ньому? Поглядом ковзнув по двох порожніх кріслах коло розчиненого вікна, на яких вони сиділи нещодавно. Чи давно... Згадав відчуття, що пережив із нею, не доторкаючись її. Дивовижні відчуття... А вже коли доторкався... Хто вона, що дарує таку дотепер непізнану розкіш?

Він одчиняв двері, одні за одними. Всюди було гарно й так по-земному реально. Наче то не інший світ, а їхній, звичайний. А з вікна так само йшло тепле вечорове світло. Чому тут немає ранку, дня і ночі? Чому завше надвечір’я?

Піднявся сходами, йшов довгим коридором. Ноги самі його вели. Чомусь хотілось увійти он у ті двері, що найдалі, в кінці коридору. Вікно ретельно зашторене, тож у коридорі панувала майже напівтемрява.

Кімната виявилася замкненою. А він хотів увійти. Чомусь тягнуло саме туди. Може, вона там?

Поторсав клямку ще раз, хоч розумів, що марно. Нога раптом намацала щось тверде, він нахилився. Ключ! Певно, хтось іще, крім нього, хотів, аби він потрапив до тієї кімнати.

Швидко відімкнув двері й, не вагаючись, увійшов до кімнати. У ній панував такий самий напівморок, як у коридорі, навіть густіший: вікно тут зашторене темними цупкими гардинами. Роззирнувся. В кутку стояло ліжко, поряд – тумбочка. Навпроти – шафа. Ото й усіх меблів.

Щось привернуло його увагу поряд із шафою. Корній хутко глипнув туди й аж завмер. На стіні висіло дзеркало. Точнісінько таке, в яке він увійшов у лісі! Й таке саме висить внизу у вітальні! Скільки їх є, цих дзеркал? Підійшов, аби роздивитися ближче. Й закляк од подиву.

Із дзеркала на нього дивився незнайомий молодий чоловік.

Хто це?! Хто це такий?! Він же дивиться на власне відображення, то чому в ньому бачить незнайомця?!

Підвів руку й доторкнувся свого обличчя. Незнайомець у дзеркалі синхронно скопіював його рух. Корній занурив руку в волосся. Відображення продовжувало повторювати за ним. Але як? Як таке може бути?

Це що, він? Незнайомець у дзеркалі – він?! Але як? Що з його лицем?!

То ось чому його тягнуло сюди, в цю кімнату! Його вабило дзеркало! Спершу в лісі, потім у вітальні, а тепер тут. Аби показати йому його, іншого. Можливо... справжнього? Яким він став, чи... був колись? Либонь, то і є його справжнє/істинне лице/єство? Та й почувається він тут, по цей бік, інакше. Може, він направду народився заново в цьому правічному лісі чарівного світу?

Якби не та жінка... панна... це ж вона привела його сюди!

Лиш тепер уторопав, що не лише лице його інше, а й одіж. Своє місто нині лишав одягненим у джинси й куртку. Тепер же на собі мав чорні штани й сорочку, теж чорну. Жінка в білому, а він – у чорному. Мов «інь» та «ян»...

Замислено доторкнувся дзеркала, під долонями відчув холодне скло. Мимоволі узявся руками за раму – дубову, міцну, вирізьблену зигзагоподібним візерунком. Так, то те саме дзеркало!

Відтак роззирнувся. Що ж це за кімната, чия вона? Невже її? Але... ні. Ця кімната не може належати їй. Тут атмосфера якась... гнітюча. Повітря затхле, свіжого, схоже, давно сюди не втрапляло. Та й світла, хоч і вечорового, ніхто сюди не впускав. Хоч дзеркало таки пов’язане із нею, безсумнівно.

Поволі перевів погляд на відображення у дзеркалі. Якось так... дивно дивитися на себе-інакшого... Але водночас цікаво й захопливо. Він завжди вірив у те, що душа його перевтілювалася неодноразово й поверталась на землю з якоюсь метою, можливо, зробити те, чого не зробила з певних причин, – не збагнувши чи ж не встигнувши. Можливо, незнайомець із дзеркала і є одним із таких попередніх утілень?

Був період у його житті, ще в юності, коли багато думав про це. Ті думки поглинали його цілковито. Таку вже мав «містичну натуру». Зрештою, що таке містика? Та сама реальність. Просто не всі здатні її відчути, помітити і пояснити.

Корній пам’ятав дитячі сновидіння, коли ще «свіжі» спомини з минулих життів. Бо якщо душа мала попередні втілення, то спомини про це приходять зі снами. Особливо лякав один сон, що повторювався безліч разів навіть у юності.

У розпалі літо. Спекотний полудень. Сонце палить нещадно. Він на подвір’ї, в затінку, який дає виноградна лоза. Постоявши, простує до невеличкої комірчини, що за виноградником. З розчинених дверей дихає пітьмою і небезпекою, однак це чомусь не зупиняє його. Він заходить усередину. З темряви виринає маленький чорний песик, ошкірюється й біжить до нього. А довкола – така зловісна тиша... І відчуття безвиході й недоброї таємниці. Непояснимі відчуття, адже, здавалося б: літо, сонячно, а в повітрі застигла ця зловісна тиша. Він точно знав, що там щось небезпечне і страшне.

Щоразу сновидіння на тому обривалося, жодного разу не вдалося бодай щось побачити чи второпати, але свої відчуття пам’ятає дуже чітко й досі. Найперше – шалений неконтрольований страх. Пам’ятає й комірчину. Якби побачив – упізнав би одразу! Упевнений: те відбувалося з ним колись, у якомусь із пройдешніх життів. І те, що було по тому, чого він не міг побачити вві сні, може бути небезпечним навіть тепер.

Згодом життєвий хаос поглинув Корнія і він забув усі ті думки, враження, й аура містичности, якою був огорнений, поволі розтанула. Коли щось лишаєш поза увагою, те «щось» теж полишає тебе. Зустрів дівчину, закохався. Сім’я, народження сина. Потому – зрада дружини, сварки-колотнечі та, зрештою, розлучення. І все якось нараз полетіло шкереберть. Відтак треба було сягнути дна, аби від нього відштовхнутись. Десь він чув цю фразу, про дно...

Тепер стояв перед цим химерним дзеркалом, дивився на себе-іншого й усі ті думки-спомини накочувалися на нього, одна за одною, оживали з новою силою...

За спиною почувся чийсь хрипкий стогін. Озирнувся, проте нікого не побачив. Кімната лишалась порожньою. То чий це стогін? Не її. Скидалось на стогін старої жінки, можливо, яка тут живе, чи... жила... А може, то зітхнула чиясь душа?

Краєм ока помітив, що одна з гардин ворухнулась. Тут хтось є?

Нараз звідкись війнуло свіжістю. Мимоволі обернувся. Здається, то від дзеркала. Протягнув руку. Все нормально. Звичайний собі шмат скла. Проте війнуло, певно, таки від нього. Втім... невже його щось іще дивує?

*          *          *

За вікном кричали стрижі й час од часу моторошною луною розходився гуркіт грому. Повітря – просочене солодким ароматом фіолетових петуній упереміж із озоном, як то буває перед дощем. Усе те – запахи й звуки – вривалося в розчинене навстіж вікно, дощенту наповнюючи кімнату.

Олеся сиділа коло вікна й фіксувала в записник чергове сновидіння. Воно прийшло нині під ранок, коли вже була прокинулась, а потім знову несподівано задрімала й миттю провалилась у сон. Спершу вона опинилась у батьківському помешканні. Це було усвідомлене сновидіння – вона тямила, що снить. Уперше за тривалий час їй наснився батько. Він дуже рідко приходив у її сновидіння. Переважно снилися матір, бабуся. Іноді дідусь. Батько чомусь дуже рідко. Тож зустрівши його в усвідомленому сновидінні, зраділа.

Помешкання було начеб їхнє, але трішки видозмінене, частково об’єднане з її власним житлом, бо у вітальні батьків одночасно була й частинка її кімнати, в якій вона перебувала в ці хвилини. Вві сні вона начебто прокинулася, підвелася зі свого ліжка й поглянула у вікно. Звідти прозирало гілля дерев. Воно було огорнене пишним ніжно-рожевим цвітом, але водночас припорошене дрібними сніжинками; у повітрі поширювався його фантастичний запах. Віддалік виднілися гори – зелені, а верхівки теж укриті снігом. Така собі фантасмагорія. Це було так неймовірно, але нараз долало відчуття, ніби все бачене нею – реальне й цілковито нормальне, звичне. Хоч у дійсності за вікном батьківської вітальні були зовсім інші пейзажі – подвір’я і сусідній будинок.

Милувалася начебто звичним пейзажем за вікном і почула, що за спиною відчинилися двері. Обернулась і зраділа: то був батько. Підійшла до нього. Обійнялися. Він щось промовив приязно, вона щось відповідала. А по тому батько раптом відсторонився і серйозно подивився їй у лице:

- Ти вже бачила?

Мовив так, начеб вона мала знати, про що йдеться. Втім, не знала. Тож повела плечима й відказала:

- Ні.

- То ходімо, покажу тобі! – він узяв її попід руку й чинно повів до дверей.

З вітальні вони вийшли у... іншу вітальню, вже знайомого їй маєтку: саме там вона мешкала колись ув одному зі своїх попередніх утілень. Саме там розгортались основні події, які вона переглядала, проживаючи заново, в різних частинах чарівного лісу.

Вони пройшли повз дзеркало, що висіло у вітальні. Батько мимохідь ледь указав на нього рукою, й вони швидко попрямували далі, до сходів. Вона не встигла навіть відображення їхнього побачити, не зметикувавши. Лише підіймаючись сходами нагору, озирнулася через плече, й помітила на тумбі, неподалік якої висіло дзеркало, білого капелюшка. Мимоволі пойняло відчуття з її тодішнього утілення. Але цього разу вона тут лише стороння гостя, яку сюди привів батько. Він хоче щось їй показати.

Йшли довгим вузьким напівтемним коридором горішнього поверху. «До замкненої кімнати, звісно ж», – подумала вона.

Однак до бабусиної кімнати, що в кінці коридору, в якій висіло ще одне дзеркало, й куди зазвичай вона заходила, ховаючись від братика, таки не дійшли. Батько зупинився біля дверей ліворуч майже на початку коридору. Одна з кількох кімнат горішнього поверху, в які вона ніколи не заходила й навіть на гадку їй не спадало те зробити. Хоча дверей тут було, окрім цих двох, ще кілька. Та в усіх попередніх потрапляннях сюди вони були цілковито поза її увагою та зацікавленням. Чомусь. Аж тепер, коли вони з батьком зупинилися біля цих дверей, вона замислилася: чому ж ніколи це не спадало їй на думку? Всі попередні втрапляння наче розгорталися за звичними сценаріями, за якими вона рухалася в тому просторі часу. Тепер же сценарій розгортався інший, і режисером був батько, який привів її сюди. Тож Олеся з цікавістю й нетерпінням подивилася на батькове лице, воно випромінювало спокій і врівноваженість.

Батько скоса поглянув на Олесю. Ледь усміхнувся кутиками вуст, відчинив двері...

Вона ввійшла.

Увійшла й... щось пішло не так. Щось не те... У грудях запекло, затерпнуло, дихати стало важко. Перед очима загойдалося, підлога під ногами задрижала. У скронях загупало, у вухах загуло, голова пішла обертом. Вона ледве не впала – прихилилась спиною до стіни й таки втрималась на ногах. Заплющила очі й заховала лице в долоні.

Так стояла якийсь час, а по тому...

читати