Завантажити

Видавництво "Мандрівець" (Тернопіль), 2019. — 248 с

Матвій летів у глибоку прірву. Йому навіть здалося, що в нього дежавю, бо недавно вже летів у таку саму прірву. Але цього разу не прокинувся, коли побачив дно прірви і мав його сягнути. Впав у крижану воду й почав у ній борсатись, сполохано роззиратись, шукаючи порятунку.

Однак виходу звідси не було. Довкола – лише темні кам’яні стіни. Був немов ув’язнений тут, як... як та дівчинка, про життя якої вони з Віталієм читали вчора в її щоденнику. Так чітко все те згадав, що й жахнувся: а може, то не сон? Може, реальність?

Перестав борсатись і звівся на ноги. Подивився на руки, обмацав ними вогку холодну стіну довкіл себе, нахилився й занурив їх у крижану воду. Що таке з ним? Це сон? Чи реальність? Якщо сон, то як прокинутись? А якщо реальність, то як звідси вибратись? Уже нічого не розумів...

Що далі? Стояти тут, у цьому колодязі? Стоп. Колодязі? Раптом згадав, що в маленькому подвір’ї таємничого кам’яного будинку таки було дещо. Колодязь. Вони з Віталієм заглядали у нього в дитинстві, але нічого не бачили, бо був надто глибоким. Вчора вони начебто не заглядали в колодязь. Чи... заглядали?

Матвій спробував пригадати вчорашній вечір. Отож... вони з Віталієм випили, потім читали знайдений щоденник, затим ніби знову випили, а по тому... По тому вже нічого не пам’ятав... Невже чортяка поніс його до цього колодязя? І він дійсно гепнувся сюди?! Може, все це реальність? Що ж робити?!!

Задер голову. Високо вгорі зяяв невеличкий круглий клаптик нічного неба. Місячне світо, якого сюди втрапляло лише мізерна крихта, дозволяло бачити бодай щось. Він справді в колодязі...

Зосередившись, силкувався зачепитися руками між заглибини каменів, аби спробувати вилізти звідси. Та кілька спроб виявились марними. Раптом згори долинуло далеке відлуння якогось неначе шарудіння, начеб хтось там копошився. Але не там, де “вхід” у колодязь, а ближче. Що ж там? Чи... хто?

“А-а-а-а! Допоможіть! Витягніть мене звідси!!!” – загорлав. Але шарудіння нараз щезло в його лункому галасі.

“Еге-ге-е-ей!!!” – знову заволав на всю горлянку, аж у вухах залящало від крику, що відбивався од кам’яних стін і відлунював у цій прірві.

Та що там таке? Проте коли луна від крику вщухла, стало зовсім тихо.

Марно. А може, то все-таки сон? Але чому ж досі не прокидається?!

Так стояв, напружено міркуючи, аж раптом знов почув якесь шарудіння. Здавалось, воно було десь поряд, лише за кілька метрів згори.

“Еге-е-ей, хто там є?!!! Допоможіть!!!” – знову загорлав.

“Тихше, не кричіть! Няня почує!” – долинув до нього стишений дівочий голос.

Матвій ошелешено подивився угору, звідки чувся голос.

“Як мені звідсіля вибратись?!” – уже тихше гукнув.

“Зараз я спущу вам мотузку, спробуйте за неї вхопитися”, – відповів голос.

За якусь мить перед Матвієвим лицем матлялася товста мотузка. Глянув угору. У круглому клаптику “входу” в колодязь щось мелькнуло. Неначеб хтось зазирає сюди?!! Та ні, що за дурня. Хто може сюди заглядати? То в очах, певно, мерехтить від стресу. Спасіння вже ось, перед носом метляється! Рвучко вхопився за мотузку й почав дертися догори, ногами впираючись у стіну й відштовхуючись від неї. А невдовзі побачив невеличку заглибину в стіні, звідки й звисала мотузка.

Заліз у ту заглибину й почав повзти далі, не випускаючи з рук мотузки – була наче його поводирем у цій химерній мандрівці. Пролізши кілька метрів, зупинився і знов гукнув:

“Де ви є? Озвіться!”

“Та тихше ви! Чого кричите? Кажу ж вам: няня може почути, то її розлютить!” – голос дівчинки чувся вже зовсім поряд. Тож хутко продовжив лізти в темряві, аж доки не помітив крутий поворот, за яким виднілось тьмяне сяйво.

Матвій проліз усередину й упізнав кімнату. Тут було майже так само, як учора, коли втрапили сюди з Віталієм. Лише тепер – чисто і все довкіл заливало м’яке сяйво гасової лампи.

Роззирнувся. Дівчинки ніде не було.

“Де ж ти?” – тихо спитав.

Двері шафи скрипнули, й Матвій здогадався, що та залізла у свій сховок.

“Чому ховаєшся? Боїшся мене?”

“Ні. Я рада, що ви до мене прийшли”, – відповіла й ледь прочинила двері шафи.

Матвій вирішив дозволити дівчинці отямитись і не наполягати, аби вона звідти вилізла. Надумає, то вилізе сама.

Подивився на стіл: невеличкий стос чистого паперу, чорнило з пером, олівець і кілька книг. Верхня була вже знайомою: “Для домашнього вогнища” Франка. Дивно. Чому книжка знов тут? Він же забрав її собі вчора! Чомусь зовсім не спадало на думку, що забрав учора, а дівчинка читала її років сто тому.

Відчув на собі пильний погляд й озирнувся: дівчинка з цікавістю дивилася на нього з прочинених дверей шафи.

Приязно всміхнувся до неї. Вона трохи знічено всміхнулась у відповідь.

“Як ти почуваєшся? Все добре?” – спитав, аби порушити мовчанку.

Дівчинка стенула плечем, але всміхатись не перестала. Було помітно, що рада своєму нежданому нічному гостю.

“Як тебе звуть?”

“Соломія”, – подала голос і знов сховалась за дверцями шафи.

“Не бійся мене. Я не скривджу тебе”, – спробував заспокоїти зніяковілу дівчинку Матвій.

“Я знаю”, – стиха відповіла.

Якийсь час мовчки стояв, дивлячись на прочинені дверці шафи й очікуючи, що вона знов визирне звідти.

“А мене звуть Матвій”.

За мить голівка таки визирнула з-за дверей, а вже наступної дівчинка вилізла з шафи. В руках стискала щоденник. Такий знайомий Матвієві... лише не старий і запилюжений, а чистий і майже новий.

“От і познайомились”, – усміхнувся, намагаючись налагодити зв’язок і все ще дивлячись на затиснений у її руках щоденник.

“Що це в тебе таке?” – спитав, кивнувши на нього.

“Це мій друг”, – усміхнулась.

“Зрозуміло. Який цікавий у тебе друг. А ще маєш друзів?”

“Так, маю. В мене є багато подруг. Ось вони!” – вказала рукою на ляльок, що рівненькою вервечкою сиділи на ліжку.

“То ти тут не сама”, – втішливо всміхнувся.

“Так. Не сама”, – сумовито відказала.

Матвій тихцем намагався її роздивитися. Дівчинка була вродлива і ще зовсім юна, років тринадцяти, може, чотирнадцяти; мала темне волосся, заплетене в товсту косу, й чорні очі. Їй навіть пасувала надмірна худорлявість і блідість, – чи то сяйво лампи так освітлювало її лице?

Дівчинка теж з-під лоба кидала на Матвія пильні приязні позирки: він їй подобався. Вона вмостилась на краєчку ліжка.

“Сідайте”, – вказала йому на стілець, що стояв коло столу.

Матвій сів і знов глянув на щоденник.

“Про що ти там пишеш?”

“Так, ні про що”, – відповіла, й усмішка з її лиця зійшла. Помітно було, що говорити про те не хоче.

“З ким ти тут живеш?”

Соломія опустила погляд на долівку й замовкла.

“Не хочеш казати?”

Вона заперечно мотнула головою, не підводячи погляду.

“А про що хочеш мені розповісти?”

“Ліпше ви розкажіть. Як там?”

Здається, Матвій чудово зрозумів, що мала на увазі дівчинка, але навіщось перепитав:

“Де?”

“Там”, – так само проказала, не пояснюючи, що має на увазі.

“Там по-різному”, – нарешті відповів Матвій, не зумівши дібрати більш доречних слів.

Соломія зітхнула, і в тому зітханні відчувались такий нестерпний біль і така нестримна туга, що Матвій вирішив заспокоїти її.

“А взагалі, в тебе тут ліпше. Справді. Так гарно, затишно. І друзів у тебе стільки. Не сумуй, гаразд?”

Туга з дівочого лиця зійшла, змінившись легким смутком.

“Гаразд”, – відказала.

Якийсь час знову сиділи мовчки. Дівчинка позиркувала на Матвія, а той дивився на неї, подекуди огляд аючись довкола, порівнюючи бачене тепер із побаченим учора.

“Тобі час іти”, – раптом озвалась.

“Як же я звідси піду? В той колодязь повертатись я не хочу! Я ж звідти не виберусь!”

“Тобі час іти”, – знову повторила якимсь дивним, монотонним голосом, наче то не вона говорила, а хтось інший, її вустами.

“Давай ще про щось поговоримо!” – попрохав, відчуваючи, що розмови вже не буде. Принаймні цього разу.

“Тобі час іти!” – скрикнула й, зіскочивши з ліжка, залізла до шафи. – Тобі час іти, тобі час іти, тобі час іти!”

“Боже, та що з тобою таке? Ну куди ж я піду?” – все ще впирався, проте зрозумів, що мусить таки лізти назад у ту прірву, бо в дівчинки починається істерика.

Чи, може, краще постукати у двері... себто, у ту покришку в стелі, й нехай прийде няня – вона могла би його випустити. Але як пояснити, хто він такий і як тут опинився? Та й хтозна, куди би він вийшов, може, лишився б у минулому?

Вже нічого не розумів, а з шафи тим часом наростала істерика дівчинки, яка, наче мантру, повторювала одні й ті самі слова: йому час іти. Тож довелося скоритися й піти.

Наблизився до невеликої діри у стіні, з якої не так давно виліз сюди (до речі, вчора тут не було ніякої діри!), й почав пролазити всередину. Може, ця діра і прірва – своєрідний портал, крізь який він потрапляє сюди, тому й виходити належить у такий самий спосіб? Певно що так... Голос дівчинки поволі віддалявся, аж доки зовсім не стих.

Доповз до краю й поки думав, як же туди зіскочити, – все-таки, не хотілося знов плюхатися в крижану воду, – аж раптом якась сила штовхнула його в спину й він полетів у прірву. Те сталось так швидко, що й второпати не встиг. А тієї миті, коли наблизився до води й уже шкірою відчував крижаний холод... прокинувся.

читати