Завантажити

Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла... Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія...

Хвилини мовчання перетворювались на вічність. Влад і далі сидів за столом, важко похиливши голову. Його долала втома. Він страшенно втомився скочуватися з гори й втрапляти в клубок брехні знов і знов. Він задихався. Треба негайно щось із цим робити. Дорогою сюди він був сповнений рішучості нарешті раз і назавжди покінчити з цим. Бо жити так він більше неспроможний. Він мусить очиститись. Цей тиждень без Віри був жахливим. Він думав, коли заллє своє розпачливе обурення коньяком, усе владнається. Так, того вечора справді прийшло полегшення: Віталій розділив із ним його гірку чашу розпачу, натомість наповнивши її несподіваною розрадою. Утім, уже наступного дня разом із похміллям прийшло страшне усвідомлення. Усвідомлення самотності і нікчемності. Він думав, що те, що трапилось із Катериною, найжахливіше, з чим він будь-коли стикався. Як же він помилявся! Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока і безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності, хай їм чорт!

* * *

От де зупиняється час! Час, що зазвичай мчить стрімголов, у недоторканому цивілізацією місці, де немає звичної суєти, здається, стоїть на місці.

Тут застигає в осінній неквапливості природа, усе довкола оповите тугою меланхолійною оболонкою, крізь яку неможливо пробитись. Ти наче застиг разом із нею всередині, всотуючи в себе її меланхолію. І поволі ти сам перетворюєшся на згусток меланхолії, міцний кокон, у який нещадно відкладається ціле сонмище туги.

Тут дні поволі змінюються такими самими тягучими днями. Лише зрідка міняється картинка за вікном: якось непомітно зі смарагдово-зеленої вона перетворилася на бурштиново-жовту. Тепер уся ця розкіш опадає на землю. Скоро буде суцільна сірість. А отже, зносити цю вимушену нестерпиму ізоляцію буде ще важче...

Минуло вже чотири місяці, відколи він опинився тут, а здається, що півжиття тут провів. Очікування перетворилось на цілковиту безнадію. Його поглинала така безодня, з якої, здавалося, виходу не буде ніколи. Він розумів, що ця безодня може бути останнім його прихистком, лиш тільки він сягне її дна...

Час до часу Михайло отримував телеграми від брата. Короткі. «Усе так само. До зв’язку». Це ще більше занурювало його у прірву. Усе так само, усе так само, усе так само... Він повторював ці три слова, як мантру, і розумів, що з кожним днем терпіння його лишається все менше й менше. Або йому кінець, або він мусить вирватись нарешті з цього замкненого кола, розтрощити клятий кокон!

Він згадував свою юнацьку енергію і затятість як щось далеке й нереальне. Здавалось, то було не з ним, то був не він. Щоправда, іноді щось ворушилось у грудях, таке віддалено-далеке відлуння минулих відчуттів, і в такі хвилини хотілось зірватися з місця і бігти, бігти, бігти далеко, світ за очі. Але він закурював чергову цигарку і знов поринав у звичну мляво-непорушну безодню вигнання, що затягувала його у свої цупкі обійми.

Коли став на ноги після поранення, почав майструвати з дерева. Деревину йому постачав господар хатини, а збувати вироби допомагала Валька. Вона час до часу їздила до сусіднього села, в якому жив її кум, котрий возив різне барахло на продаж до найближчого райцентру.

Виручкою, звісно, ділився з усіма. А йому що? Аби вистачало на харчі й цигарки. Гроші йому не потрібні. Головне, аби руки були зайняті якимсь ділом, щоб остаточно розум не втратити.

Хатинка була добротною і ошатною, хоча й дерев’яною; не переобтяженою нічим зайвим: стіл, невеличка кухонна шафка, дві табуретки й ліжко на металевих пружинах, — такі він пам’ятає з армії. У кутку — невеличка плита на дві конфорки. Розтопить зранку, дрова потріскують, дим просочується крізь шпарини в металевій поверхні, картопля «в мундирах» закипає в каструльці... Здається, що ти в батьківській хаті, що зараз розчиняться двері й зайде батько, а за ним і матір озветься з двору. Але то лише на мить. Бо хата ця на краю світу, й зайти у двері може лише Валька чи вусань, а батьків уже пару літ як нема на цім світі...

Коли за вікном змінилась чергова картинка, явивши сірість у всій своїй безликій і неживій «красі», стало нестерпно до краю. У грудях все розривалось від розпачу. Хотілось кричати, волати, битись головою об стіну. Здавалось, він сягнув дна страшної безодні, за яким має бути якась розв’язка.

І якось удосвіта він прокинувся після чергового кошмару і вирішив: досить! Досить себе мордувати! Себе і Мар’янку. Що має бути — те буде. Де б ти, чоловіче, не був, доля тебе знайде.

Він раптом згадав це доленосне правило життя. І квапливо почав складати манатки. Усе, що зробив нового з деревини, просто згріб і заніс до Вальки: «Продаси, а виручку поділите між собою. А мені час».

«Михайле, забери мене з собою!» — казала жінка, і не жартома.

Він нічого їй не відповів. Просто пішов, закинувши на спину наплічник.

Ішов грузьким шляхом. Мжичила мряка. Дув осінній колючий вітер. А в грудях пекло від нетерпіння скоріш побачити ЇЇ. Його сповнила колишня нестримна енергія, хотілось розправити крила й злетіти, щоб чимдуж помчати звідсіля. Кокон дав тріщину і він виривався з нього, нещадно розтинаючи при цьому все своє єство.

* * *

Шлях додому, до села, в якому він виріс, пролягав майже через усю Рівненську область, на північ. Макс рідко навідувався до батьків. Усе часу бракувало. Хіба ж за всім тим вагоном справ, робіт і безкінечних клопотів можна виділити день на поїздку?

Та, певна річ, можна, що там казати. Можна за одну хвилину відсунути весь цей «вагон», полишити все, ускочити в авто й поїхати до батьків. Але завжди знаходились якісь заперечення і виправдання. Якось пізніше, потім, не тепер, бо ж оця справа важливіша чи ця запланована зустріч має більше значення...

Либонь, він мусив дійти тієї небезпечної межі, щоб в одну мить ускочити без вагань у свою рідну стареньку «ладу» і, захлопнувши за собою дверцята, натиснути педаль газу.

«Лада» мчала його золотим осіннім тунелем шосе, полум’яні часточки листя розліталися врізнобіч і виблискували на сонці, засліплюючи і приголомшуючи. Макс зробив гучнішим звук приймача, натиснув сильніше на педаль газу і відчув, як починає вирувати кров у його жилах, як закипає у ній адреналін.

Макс обожнював швидкість. Вона дарувала йому відчуття свободи і якогось нестримного драйву. У місті так не поїздиш. Та й, як завше, не до того. А колись навіть, пам’ятає, кілька разів брав участь у перегонах. Любительських, щоправда, але таких захопливих!

Він стискав кермо і згадував безтурботну юність. Свіжий вітерець із прочиненого вікна приємно обвівав лице й кошлатив волосся.

Згодом брів знайомими стежками соснового лісу, полишивши автівку неподалік шосе. Вдихав на повні груди насичене смолою повітря і відчував, як душу поволі огортають тепло і спокій. Кожний наступний крок уперед віддаляв його від усіх проблем, думок і страхів, що терзали його кілька останніх тижнів.

Дійшовши озера, сів на колоду, що лежала майже коло самої води. Макс пам’ятає, як ця колода була сосною, колись давно. А одного разу, вже стара, наполовину зсохла, не витримала бурі й зламалася. Відтоді так і лишилася тут лежати колодою. Якби сосна впала десь на пляжі, її би прибрали. А тут, у майже непролазних заростях, вона нікому не заважає. А Максові навіть згодилася для його усамітнень.

Він любив приходити сюди ще юнаком. Сідав на цю стару, подекуди трухляву колоду, дивився у прозору воду, що дрібними хвильками шаруділа по піску, й поринав у роздуми. Тільки тут його огортав спокій і замирення із самим собою. Повертаючись до звичного повсякденного життя, він деякий час тримав у душі те замирення, а потім воно кудись зникало, розсіювалось у метушні, натомість наповнюючи звільнене місце різними проблемами. Мабуть, вимагало підживлення.

У юності Макс не розумів, чому це місце дає йому стільки гармонії і спокою. Тепер він точно знав, у чому річ. Усе просто: місця, де минуло дитинство і юність, дають силу, бо насичені енергією життя, тепла й любові. Саме тому тягне до рідних місць, коли на душі погано й тяжко. Головне — вчасно цю потребу відчути. Бо у хвилини розпачу це буває складно.

Щоразу він приїздив сюди відновлювати сили після чергового спустошення, чергової невдачі. Цього разу Макс згадав про це трохи заздалегідь, але все ж останньої миті. Ще трохи, і він би втратив здатність розважливо мислити. І все закінчилось би, як завше. Черговим спустошенням. Ще однією порожнечею. Щоправда, з однією лише відмінністю: цього разу він би навряд виборсався...

Він раптом побачив маленького хлопчика, котрий бігає босоніж, хлюпаючи на себе життєдайну воду озера. Його радість була такою безтурботною, а втіха такою благословенною! Хлопчик зупинився, подивився на Макса й усміхнувся. Макс відчув, як його душа наповнюється енергією життя. Затим постать хлопчика розтанула в повітрі, натомість з’явився хлопчина-підліток. На ньому були простенькі штани із закоченими полами, у руці він тримав соснову гілку. Хлопчина поволі ходив узбережжям, дивився собі під ноги, щось виписував гілкою на піску. Він зупинився, озирнувся й теж усміхнувся Максові. Макс відчув, як його душа наповнюється теплом. Коли хлопчина розчинився у повітрі, поряд із Максом на колоді вже сидів юнак. Він задумливо дивився за обрій, його обличчя випромінювало спокій і замирення. Юнак повернув обличчя до Макса і проникливо подивився йому в лице. Макс відчув, як його душа наповнюється Любов’ю.

Зцілення було неминучим.

* * *

..Та зустріч дала початок життєвій стежці, на яку вони ступили вже разом: він — упевнений у своїх силах і задоволений з того, що про це ніхто не здогадується; і вона — поки що не впевнена у собі, але втішена з того, що зустріла його, такого важливого у її житті чоловіка, котрий надав такого великого значення зустрічі з нею. Бути доповненням чоловіка, бути рушійною силою у його Великих Планах — це ж так дивовижно! Тоді вона ще не знала, на що себе наражає. А вже потім їй буде байдуже до можливих наслідків і навіть смертельної небезпеки.

На перший погляд, їхній союз був дещо схожим на союз Бонні та Клайда. Саме ця божевільна парочка спала на думку Дем’янові, коли він зустрів Яну. Але схожість була лише в божевіллі і відданості одне одному. Насправді ці дві пари були різними. Бонні та Клайд — самодостатні, закохані одне в одного. Їхній спільний шлях був нетривалим, бо від самого початку вони обрали неправильний курс, діяли непродумано, до того ж були засліплені бажанням уславитись. Дем’ян вважав, що їх згубило марнославство. Пливучи за течією, вони поволі перетворювались на м’ясників, лишаючи по собі ріки крові. Усього цього, як і трагічного фіналу їхніх життів, можна було уникнути.

Дем’ян із Яною були партнерами, залежними одне від одного. Без Яни Дем’ян не досяг би своєї вершини. Він це усвідомлював і цінував її. Без Дем’яна Яна була би ніким. І за це вона була йому вдячною до смерті. І відданою, теж до смерті. О, про її псячу відданість можна було би складати поеми, якби про неї дізнався якийсь поет. Але вона була невідомою. І такою ж непомітною сірою мишкою. Утім, таким лишався і Дем’ян. Себто їхні безликі оболонки були їхнім прикриттям. Про свою винятковість знали лише вони удвох. То була їхня Велика Таємниця, то був їхній Великий Секрет, який вони поклялись не розкривати нікому без згоди іншого. Та й ріки крові за ними не будуть текти. Дем’ян від початку знав, що власні руки він не маститиме. Він буде розумовим центром усього й працюватиме винятково мозком. Він вправно керуватиме процесом, продумуючи кожну дрібничку, кожну деталь, щоб усе було бездоганно, ідеально. Наче павук, він майстерно плестиме свою павутину, систему свого Власного Всесвіту, перебуваючи в непримітному закутку, виповзаючи зі своєї засідки лише тоді, коли небезпека бути поміченим відступає.

Саме так і було.

читати