Завантажити

„…бо Ти не вмїєш вмирати,
не хочеш це вміти".


Вечір хутко хапає порізьблені риси облич,
Роковини дощу відспівав укаплиці печально.
Інтонації кличуть виттям до фасадів прощання,
Пошматовані линви поволі приходять до тями.

Сива мжичка дарує загуслі цілунки вочах,
Вцім вертепі лишаєшся Ти мовчазним херувимом,
І урозпач влучає смак губ цих до болю невинних,
При неповних літах так злочинно дошлюбних.

Звинувачу себе, так розпусно куштуючи вина,
Унадсадних воланнях жорстоких круків говірких.
Здичавів половинно мій мозок, адалі не встиг,
І осяяна скімлить душа узагрозливих позах.

Пломеніючи, брили спадали збалконів і стріх -
Ся осіння весна мовить бздури думок знавіснілих,
І каштановий сміх на долонях тремтливо-спітнілих,
І застиглість святині водній іонійській колоні.

Знов бридливо похилені сни, мов гілля обвжніле.
Ти, немов до хреста, так уміло до себе прип’яв,
І жбурнувши щосили раніше красиве ім’я,
Убиваєш життям так цинічно цитуючи Ніцше.

читати