Та кожна історія добігає кінця, і ось уже не за горами вихід заключної частини окталогії – «Рілла з Інглсайду», яку обіцяють презентувати в березні цього року. Читомо вирішило з’ясувати, в чому ж секрет популярності рудокосої героїні й чому вона є тим жіночим персонажем, якого ми так потребуємо сьогодні.

Тож напередодні виходу останньої книги, пропонуємо вам ознайомитися з роздумами канадської журналістки Хлої Теяди, дописувачки Fashion, про роль Енн в нашому житті та з думками людей, безпосередньо причетних до українського видання окталогії, – перекладачки Анни Вовченко та співзасновниці видавництва «Урбіно» Божени Антоняк.

Вже не пам’ятаю, хто дав мені першу книгу з серії «Енн з Зелених Дахів», та я знаю, що моє життя змінилося після того, як я прочитала про цю непередбачувану рудокосу дівчинку. Тому, коли з’явилася новина, що СВС (канадський телеканал — Читомо)  знімає нову версію класичного творіння Люсі-Мод Монтгомері під назвою «Енн», я була більш ніж щаслива.

Я, як і багато інших жінок, виросла на оригінальному міні-серіалі 1985 року, з Меган Фоловз в головній ролі. Протягом багатьох років я переглядала його кілька разів, і це не лише через ностальгію (хоча визнаю, що однією з причин повторних переглядів була закоханість в Гілберта Блайта у виконанні Джонатана Кромбі), але також і через розуміння того, що сучасних літературних героїнь, які можуть нас чомусь навчити і стати зразками для наслідування, бракує.

Кадр із фільму «Енн із Зелених Дахів», 1985

Таких персонажів, як Белла Свон з «Сутінків» чи Анастейша Стіл з «50 відтінків сірого», сучасні феміністки вважають шкідливими для жінок. Тим часом книги продаються мільйонами примірників, і вже перетворені в блокбастери.

Звісно, це чудово, що молоді дівчата читають книги, де жінки постають головними героїнями, проте багато таких протагоністок насправді згубні і лякаюче антифеміністичні.

Для прикладу, Белла Свон – це героїня, чия єдина мета полягає в тому, щоб бути разом з об’єктом свого обожнювання, вампіром Едвардом Калленом. Вона хоче бути поруч так сильно, що відмовляється від людського буття і перетворюється на вампірку, щоб мати можливість провести з ним вічність. Леді, це не романтично. Це одержимість в найжахливішому її прояві.

Як і Белла, Анастейша Стіл з «50 відтінків сірого» також одержима чоловіком – емоційно скованим магнатом Крістіаном Греєм.  Анастейша проводить свій час, підкоряючись бажанням Крістіана (як у спальні, так і поза її межами), і водночас тужить за більш «традиційними» уявленнями про романтику. Це аж ніяк не мило. Це регрес.

Захисники й захисниці цих літературних героїнь стверджують, що Белла і Анастейша – сильні жінки, яким просто не щастить у коханні. Та насправді вони написані, як одновимірні дурні дівчата, які хочуть, щоб чоловіки їх оберігали, й дуже переймаються думкою цих чоловіків про них. Давайте подивимося правді в очі: вони точно не пройдуть тест Бехделя  (перевірка на гендерну упередженість).

Кадр із фільму «Енн із Зелених Дахів», 2016

Звичайно, сучасні тривимірні жіночі літературні рольові моделі існують – на думку спадає Катніс Евердін з «Голодних ігор» – але на кожну таку Катніс знайдеться Белла і, судячи з кількості проданих примірників, її однієї вже занадто багато.

І ми повертаємося назад до Енн, героїні, якої ми потребуємо тепер більше, ніж будь-коли, і яка досі може запропонувати багато гострих феміністичних уроків. Хоча Люсі-Мод Монтгомері написала її ще до того, як перші канадські жінки отримали право голосу.

Енн навчила нас цінувати жіночу дружбу. Для мене головною історією стосунків у книзі є не історія Енн і Гілберта, а історія Енн та її душевної подруги Діани. Незважаючи ні на що, вони завжди розраховували на підтримку й розуміння одна одної, навіть коли іноді їхні погляди були різними. Це ознака справжніх споріднених душ.

Енн навчила нас приймати себе такими, якими ми є. Хоча, безумовно, були періоди, коли Енн прагнула відповідати вимогам та ідеалам суспільства (втіленням яких були пишні рукави, маленький ніс та волосся кольору воронячого крила), та вона завжди обирала свою унікальність з її грандіозною манерою висловлюватись, надзвичайно багатою й барвистою уявою й схильністю до вигадування самобутніх ігор. І навіть коли її називали дивною, Енн впевнено й наполегливо відмовлялася змінити ту, ким вона є, –  таке необхідне зараз нагадування, що це нормально – бути різними.

Обкладинка першої книжки серії про Енн Ширлі в перекладі українською

Енн навчила нас вимагати поваги. Вона важко боролася за те, щоб до неї ставилися з повагою. І неважливо, чи мова йде про вимову й правопис її імені, чи про її літературні пошуки й проби пера, чи про її здібності як учительки й здатність бути кмітливою і співчутливою жінкою. Вона не була покірною в своїх рисах характеру, відстоювала свої переконання й врешті перемогла цим місто Ейвонлі.

Енн навчила нас не сприймати образи від людей. Пам’ятаєте, як Гілберт назвав Енн «Морквою», смикнувши за косу? І пам’ятаєте, як вона після цього розбила грифельну дощечку об його голову? Що ж, він сам напросився. І хоча я не виправдовую насильство, та Енн вчить нас, що це не нормально, коли до людини торкаються без її дозволу. Розумієте?

Енн навчила нас мати свою думку і ділитися нею. Вона не боялася демонструвати власні переконання ─ чи то релігійні, чи то інтелектуальні, чи просто здоровий глузд. Добре це чи погано, та Енн завжди казала те, що в неї на думці, і не соромилася цього. Енн ніколи не боялася протистояти людям та інституціям, і її хоробрість в цьому ─ це те, чого ми всі можемо повчитися.

Божена Антоняк, співзасновниця видавництва «Урбіно»:

«Урбіно» саме тому й узялось за цикл про Енн, бо ця чудова і всесвітньо відома класика досі в нас була недоступною, а ті, хто знайомився з окремими книжками, читали їх іншими мовами.

Завдяки перекладачці Анні Вовченко та редактору Анатолію Івченку наші читачі переконуються, що українською Енн звучить неповторно. У всьому світі Енн Ширлі знають передусім за романами Монтгомері й численними серіалами, мюзиклами, мультфільмами. У Канаді, на батьківщині Люсі-Мод Монтгомері, Енн Ширлі – один з найвідоміших брендів.

Канадці пишаються тим, що їхня співвітчизниця створила ці безсмертні книжки. Будинок-музей письменниці на острові Принца Едварда щороку відвідують сотні тисяч туристів. А ще абсолютно справедливим є те, що Енн – одна з перших справді феміністичних героїнь у художній літературі.

По-перше, від самої появи в домі Катбертів, які взяли дівчинку на виховання, Енн демонструє цілковито незалежний характер. Їй страшенно хочеться залишитися в цьому привітному домі не тільки тому, що тут (нарешті!) немає жодної пари близнюків і взагалі дітлахів, яких треба глядіти.

Дівчинка захоплюється навколишньою красою й негайно дає імена ставку, деревам, алеї. Уся її душа за тим, щоб тут залишитися. Та вона зовсім не та, на кого чекали в «Зелених Дахах». І одні з її перших слів – вдумайтеся: «То ви не хочете мене, бо я не хлопець?!», як на мене – це і є її поки що неусвідомлений маніфест маленької жінки, яка не вважає себе гіршою за хлопців.

Авжеж, це аж ніяк не причина відмовлятися від виховання маленької сироти. Та якщо вона небажана – немає ради, вона переживе цю гіркоту, але нізащо не вдаватиме із себе кращу, ніж вона є. Енн просто не вміє прикидатися.

Завважте: вона не вміє молитися й цілком щиро в цьому зізнається. А тоді творить власну молитву, спілкується з Богом так, як уміє і як вважає за потрібне. Хіба це не свідчення незалежності Енн і її волелюбного характеру? А враховуючи, що Люсі-Мод, або ж просто Мод, як називали письменницю її друзі, була дружиною пастора, за такі сміливі речі саму Монтгомері теж, безперечно, можна назвати феміністкою.

Хоч уявлення про фемінізм тоді й тепер, безперечно, різняться. Я б говорила тут не стільки про фемінізм, скільки про усвідомлення власної цінності, про власну незалежність і внутрішню силу. Енн змінює все і всіх довкола себе.

Окремо хочеться сказати про завершальну книжку циклу, де героїнею є Рілла Блайт, донька Енн та Гілберта. Юна вродлива дівчинка саме стоїть на порозі своєї весни й живе передчуттям численних приємностей і розваг, таких любих молодим дівчатам. Рілла – наймолодша в родині, може, тому вона трішки розбещена й егоїстична, а ще дівчина позбавлена амбіцій.

Їй не дуже хочеться вчитися в коледжі, хатня робота видається їй одноманітною й нудною. Вона не в захваті від малих дітей. Та Ріллині мрії, як і уявлення про життя, розбиваються одного вечора, коли стає відомо про початок Першої світової війни. Страшні події змінюють усіх, змінюють вони й Ріллу-Маріллу, яка з безтурботної й примхливої юнки перетворюється на цілеспрямовану й сміливу дівчину.

Думками про війну та втрати від неї пронизано майже кожну сторінку «Рілли з Інглсайду». Звісно, тоді ніхто не говорив про волонтерство, та Рілла, яка організовує осередок Червоного Хреста, декламує вірші на благодійних концертах, збирає гроші на потреби солдатів, переконує людей підписуватися на державну військову позику, якраз і стала активною волонтеркою.

Коли я читала «Ріллу з Інглсайду», то не раз просто не могла стримати сліз, адже в цій книжці можна знайти все, чим живе зараз моя країна.

Анна Вовченко, перекладачка циклу про Енн Ширлі українською мовою:

«Історію Енн, мені здається, у дечому цілком доречно буде зіставити з історією, викладеною сучасним афгано-американським письменником Халедом Госсейні в романі«Тисяча блискучих сонць»  (A Thousand Splendid Suns) . Порівняння несподіване, утім парадоксальне лише на перший погляд.

Енн, як сама, так і з донькою, Ріллою (восьма книжка окталогії Монтгомері, «Рілла з Інглсайду», майже повністю присвячена наймолодшій доньці Енн і Гілберта, яка проживає складні для всього світу 1914-1918 роки), достоту як героїні Госсейні, Мар’ям та Лейла, демонструють виняткове вміння лишатися людяними в суворому традиційному, а деколи навіть фундаменталістському суспільстві.

Це може здатися перебільшенням, адже вікторіанські селяни й дрібні підприємці, між яких випало жити Енн та її родині, не таліби, і воєнні дії в останньому томі безпосередньо не торкаються ні Канади взагалі, ні Острова Принца Едварда зокрема, проте якщо й буде перебільшенням, то хіба формальним.

В обох суспільствах, де головною цінністю людини є вміння підпорядковуватися встановленим приписам, увагу й співчуття привертає той, хто природно бачить і приймає особистість в інших, будучи передовсім особистістю сам. Людяність, взаємна підтримка, повага до чужого досвіду та довга пам’ять особливо потрібна жінкам, що перебувають на часовій чи географічній віддалі від суспільств, де кожен крок на шляху до права бути собою дається значно важчими зусиллями, ніж у Європі ХХІ століття (так, скажімо, Енн і Лейла називають своїх доньок на честь тих жінок, чия підтримка й допомога були визначальними у їхньому житті), і поступ ─ хай навіть непомітний під зовнішнім шаром обмежень та примусу ─ вільної людської волі.

Саме це закладає підвалини справжнього, не декларативного, практичного рівноправ’я. Окталогія Люсі Монтгомері (до слова, зовсім не такої щасливої в житті людини, як її героїня; Енн Ширлі є радше ідеальним, у певному розумінні утопічним утіленням доброї жіночої долі) постулює це власним змістом і формою.

Тамара Марценюк, кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

«На мій погляд, [ уявлення про рівність статей формує ] Пеппі Довгопанчоха — героїня одноіменної шведської казки Астрід Ліндгрен. Вона досить самостійна та активна, кидає виклик традиційній фемінності».

Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, мистецтвознавиця:

«Я не читала книги про Енн. Для мене особисто героїні Астрід Ліндгрен — Пеппі Довгапанчоха з одноіменної казки і Роня з казки «Роня, донька розбійника», були такими [ феміністичними ] героїнями. Улюбленими, звісно. І ще Аліса Селезньова з текстів Кіра Буличова «Пригоди Аліси» та їх екранізацій та інших робіт, таких, як «Таємниця третьої планети», «Гостя з майбутнього» і «Аліса знає, що робити!» та Еллі із «Смарагдового міста» та інших книг Олександра Волкова».

Марія Дмитрієва, гендерна експертка, перекладачка:

«На жаль, я не читала книжок про Енн і про неї нічого сказати не можу. Але чим більше книжок про самостійних дівчат, тим краще».

Алла Костовська