Текстів про кожне місто не багато, не мало – 111. Чому рівно стільки, Андрухович і сам відповіді не має: «мабуть тому, що 11 – це надто мало, а 1011 – надто багато» . Чому зациклився на цифрі «1», не пояснив.

Ідея книжки: коротенькі, а іноді не дуже, автобіографічні оповідки, що розкажуть читачам про життя й пригоди письменника в різних містах України та світу.

Найдовше за обсягом оповідання присвячується Львову. «Можете собі уявити, скільки бруду я на нього вилив», - зізнався Андрухович.

Мабуть, тому рідний йому Івано-Франківськ у «Лексиконі» не згадується взагалі.

Зате не оминув увагою письменник столицю: «Текст про Київ, один з найбільших і найважливіших. Часова розгортка подій дуже велика, немає прив’язки до якоїсь конкретної дати. Усе починається у 1972 році, коли я вперше приїхав до Києва на літні канікули, а закінчується роком, у якому ми ще не були… 2017-м. За моєю власною теорією, у 2017 році станеться третя остаточна революція».

Кілька уривків з «Лексикону» автор представив на суд зібраної в УНІАН громадськості. Щиро й правдиво, дещо іронічно, Андрухович провів слухачів містами свого життя, познайомив з їхніми мешканцями та пам’ятками.

Найперше «завітали» ми до Балаклави, відвіданої Андруховичем у 2006 році:

«У Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну як він міг?!» Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило свою політичну актуальність».

Тут же, у Балаклаві, письменник наштовхнувся на пам’ятник, що зображав Лесю Українку, яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти.

«І саме їй тут чомусь поставили пам’ятник… Не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам’ятникові, як цьому. Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще – вистачило розпізнати знак».

Наступне місто – Філадельфія, де Андруховичу зненацька відкрилися очі. На те, «що єднає ледь не всіх українців чи принаймні всіх українців Америки».

« Відомо ж: українців легше пов’язати, ніж поєднати. У Штатах наша взаємна розвареність підсилюється ще всілякими суто еміграційними поділами та маніями», - процитував він частину свого твору, яка так і не дала відповіді на запитання «Що ж?»

З Філадельфії перенеслися до Гамбурга, де «на вокзалах звучить класична музика».

«Якість відтворення в деяких місцях здавалася мені цілком пристойною. Напевно, подумав я, така собі культурно-соціальна акція місцевої влади, щось на зразок «Поезії в метро». Однак усе виявилося далеко не так романтично: «У такий спосіб вони відганяють наркоманів і просто бездомних. Бо ті не витримують класичної музики», - поділився враженнями автор.

А найпікантніша пригода сталася в Сан-Джованні-Вальдарно. Щоправда, не з Андруховичем, а з його німецьким приятелем.

Якось німець побував у місцевому готелі й почув, як «хтось із кимось несамовито голосно кохався. Жіночі зойки й ахи свідчили про цілковитий екстаз». Коли ж усе закінчилося, «невідома дама похвалила свого партнера: «Non c’e male». Італійською це означає «непогано». Ну, тобто це був жарт, на який вони обоє розсміялися». І от, на думку німця, ця фраза була вартою того, щоб стати «магічною формулою, та ні – гаслом усього його подальшого життя»…

Зовсім коротенький уривочок дістався Севастополю. Андруховичу місто запам’яталося нестерпною спекою. А ще запав йому в душу місцевий «синяк» Боря. Лише раз письменник бачив його «притомним і чимось явно стурбованим: «У вас там на Західній уже, знаєш, до чого дійшли? Там уже, знаєш, кому пам’ятники ставлять? Остапові Бендеру!»

Й останнє місто – Харків: «Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає».

Це виявилася найсумніша з усіх історій. «Увесь цей Харків, Харків у особах – котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть», - туманно повідав письменник.

Напевне, «Лексикон інтимних міст» автор розглядає як своєрідну енциклопедією сучасного життя населених пунктів.

Усі оповідання подано в алфавітному порядку, що, за словами Андруховича, є основним принципом викладу змісту книжки. У заголовках, крім назви міста, вказано ще й рік його відвідин письменником.

Автор мріяв, що книжка вийде у двох варіантах: дорогому, подарунковому та простому, дешевому, який можна буде носити з собою у кишені й читати в метро. Однак кишеньковому варіантові «Лексикону» побачити світ не судилося. «Мені складно уявити книжку на 600 сторінок, яку в кишені возять», - прокоментував письменник.

Ідея написати таку книжку зародилася в Андруховича ще у 2005 році. Письменник зізнався, що ніколи не очікував, що книжка вийде справді грубою, об’ємною: «Я весь час писав про кожне місто окремим файлом, ніколи не складав їх докупи, поки цю книжку не дописав. Мені весь час здавалося, там сторіночка, ну, там сторіночка – і дописавши, я жахнувся: за моїми підрахунками, книжка буде на шістсот сторінок. Я взагалі не збирався писати такі товсті книжки».

На запитання, чи немає в пана Андруховича побоювань – що, може, образив необережним словом жителів описаних ним міст, - він запевнив: це неминуче.

Руслана Ільченко, Олександра Жаркова