Майже місяць тому в Національному музеї  Тараса Шевченка відкрилася виставка робіт видатної української скульпторки Ольги Рапай-Маркіш. Так у своїх шедеврах повернулася до нас геніальна мисткиня, яка пережила сталінські репресії, переслідування та смерті рідних людей і в глибокій пітьмі комуністичного режиму змогла знайти промінь світла, щоб бачити самій і допомогти бачити іншим. Місцем, де зароджувалося те світло, була майстерня скульпторки, лампадками ж стали її чудернацько-красиві, буденно-міфологічні, трагікомічні, по-філософськи складні й по-дитячому наївні та добрі керамічні скульптури. Під час відкриття виставки із символічною назвою «Повернення» видавництво «Дух і Літера» презентувало альбом-книгу спогадів «Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість».

Книга складається з інтерв’ю, взятих у самої Ольги Рапай-Маркіш, а також у її родичів, друзів, колег, шанувальників. Інтерв’ю ці побудовані в основному на згадуванні важкого минулого мисткині, якої вже немає з нами більше ніж п’ять років, але яка ніколи не зникне у своїх геніальних роботах. Їм у книзі виділено стільки місця, скільки й тексту, а може, й більше. Аякже. Куди ж Ольга Перецівна без своїх циркачів, клоунів, лицедіїв, блазнів, арлекінів, скоморохів, кумедних котів та інших неймовірних істот – вільних, як каже вона. Нікуди, навіть у книгу спогадів – ні. Вони можуть розказати більше, ніж слова. Зрештою, це про них її видали – про життя, яке було творчістю, грою з глиною та кольорами, карнавалом, маскарадом, який тоталітарному режимові влаштувала незламана і незламна, безпринципова і принципово «нетутешня», нерадянська скульпторка. До книги-альбому увійшли також три мистецтвознавчі есе, які розказують про кераміку Ольги Рапай-Маркіш й показують її як справді геніальну мисткиню, що творила поза шаблонами, стилями й попри будь-які обмеження та кліше.

Вважають, що українські євреї дуже рідко ототожнювали себе з Україною та її культурою, що їхня спільнота – частина російського культурного й політичного світу. Але наскільки хибними є ці думки, демонструє своїм життям і невтомною роботою Ольга Перецівна. Адже українська – мова її дитинства, мова бабусі й дідуся, матері – талановитої перекладачки й блискучої науковиці Зінаїди Йоффе, друзів, колег і, найголовніше, керамічних виробів. Тому недивно, що в її майстерні переплелися українські та єврейські міфологія, трактування світу і більш буденне – кольори, форми, мотиви. З різних перспектив творилися шедеври руками Ольги Рапай-Маркіш на вулиці Перспективній у Києві, що притягувала до себе майстриню, немов магнітом.

Книгу можна умовно поділити на власні спогади скульпторки, спогади її ближніх та есе, написані з мистецтвознавчого погляду. Три категорії перед нами: я, вона, її (родовий відмінок). Я – внучка українських євреїв з-під Гуляйполя, донька розстріляного поета Переца Маркіша й репресованої української перекладачки й поліглотки Зінаїди Йоффе, кохана Миколи Рапая, мама Каті, авторка-ніщо без своїх творінь. Вона – Оля, Ляля, Лялька, геній, світло і туга, добро і тяга до містичного, сміх через плач, плач через творчість, трагікомедія. Її – роботи аналізовані в мистецтвознавчих студіях і виставках. Такою Ольга Перецівна постає у  своїх власних словах, у словах інших людей і словах дослідників. Але й поза словами сказано немало – сотнями, а може, тисячами робіт, які робили репресовану, реабілітовану, затавровану єврейсько-українську мисткиню-керамістку вільною. І лише без глини й поза рідним Києвом ставала вона бранкою власного хворого тіла, фізичної немічі – в’язниці, котрою не став навіть СРСР.

У книгу «Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість» вміщено інтерв’ю багатьох людей хоча б якось пов’язаних зі скульптурою. Як не дивно, вони дуже схожі за своїм змістом і формою. Жоден із мовців не оминув її великого горя в тоталітарному СРСР, її не меншого кохання і пригод, пов’язаних із ним, її величезного щастя «бавитися» з глиною. Бавитися – бо ж хіба це не гра і веселощі, коли займаєшся улюбленою справою, або коли справа і є твоїм життям. У цьому випадку життя і творчість нероздільні. Не забути біль, завжди дякувати, коли добре, пам’ятати тих, хто робив те добро – в цьому сутність Ольги Перецівни. Таку її, справжню, бачив кожен. Дивовижно, бо в людині є стільки іпостасей, скільки інших людей знає її. Ти – це твоє уявлення про себе й уявлення про тебе ближніх. Недарма кажуть, що люди – актори й за життя можуть мати дуже різні ролі. Однак Ольга Перецівна не грала, вона сама творила театр у майстерні, вміло керуючи грою своїх керамічних блазнів, скоморохів і циркачів. Вони і є її іпостасями, такими різними, непередбачуваними масками неповторної скульпторки, яка творила добру казку в період, коли хтось згори писав найжахливішу історію жахів.