Мені здається, нова Україна дедалі більше потребуватиме саме таких дитячих книжок – які могли б просто й чесно розповідати юному читачеві про найважливіше й найскладніше: любов і дружбу, розлуку і смерть.

Важко повірити, що це дебютна книжка молодої норвезької письменниці – настільки тонко й органічно виписані дитячі характери. Двоє друзів – шибайголова Лена та спокійніший Трілле – абсолютно різні не лише за вдачею, а й за сімейними обставинами. Хлопчик живе у великій родині, а його сусідка – лише удвох із мамою. Утім, не переймайтеся – до кінця книжки, завдяки постійним травмам зі струсами мозку вона таки знайде собі тата, молодого лікаря.

Трілле не такий сміливий, як Лена. У нього часом тремтять коліна, і тоді Лені доводиться їх притримувати, поки він лізе в якусь чергову шкоду. А їх за літо – як зірок на небі: то діти будують новітній Ноїв ковчег, зганяючи сусідських корів і кіз на сусідський катер, то шукають Лені тата за оголошенням, то виступають із піснями й кепкою на поромі, щоб заробити на нового м’яча… Що й казати – «шкода» на кожному кроці. Хоча іншими словами це можна назвати, мабуть, щасливим дитинством. Трілле ж в усьому цьому найбільше цікавить одне питання: чи вважає Лена його своїм найкращим другом?

Уся ця ідилія обривається з першим снігом. Помирає тітка-бабуня – дідусева сестра, яка частенько брала участь у дитячих розвагах, пекла запашні вафлі, згадувала про війну, а від усякого страху мала над ліжком картину з Ісусом. «Смерть приходить майже так само, як сніг, ніхто не знає, коли він випаде, хоч найчастіше він випадає взимку».

Авторка чесно й відкрито описує і бабусю в труні, і похорон. І, побачена дитячими очима, ця трагедія стає щемливо-світлою.

«– Дідусю, невже це правда? – трохи згодом спитав я. – Невже тітка-бабуня тепер на небесах?

Дідусь, вбраний у святковий костюм, сидів у своєму кріслі-гойдалці й дивився кудись перед собою.

– Авжеж, правда, Тріллуню, суща правда. Зараз там ангелам у небі гарно. А ми сидимо тут…

І він замовк».

Трілле бере собі на згадку бабусину картину з Ісусом, щоб теж нічого не боятися. Та несподівано стається ще одне лихо: їде з бухти Лена – її мамі треба довчитися в місті. І на те вже немає ніякої ради, тим більше що картину «від страху» він подарував своєму найкращому другові при від’їзді.   

Так само просто й зворушливо, як і смерть, описує Марія Парр і дитячу депресію: Трілле не тягне ні їсти, ні гратися, ні вчитися, навіть вставати з ліжка не хочеться. І найкращим розрадником у цьому горі стає онукові дідусь, бо ж яка різниця скільки тобі років, коли життя постає перед тобою в найголовніших питаннях?

«Аж тут дідусь окинув мене поважним поглядом і сказав, що тужити за людиною – то найкращий у світі смуток.

–  Розумієш, Тріллуню, якщо хтось сумує через те, що йому не вистачає якоїсь людини, то це означає, що хтось ту людину любить. А любити когось – найкраще в світі почуття. Ті, за ким ми тужимо, живуть у нашій душі. – Він гупнув себе кулаком у груди так, що аж хруснуло.

–  Ох… – мовив я, витираючи рукавом очі. – Але я, дідусю, не можу гратися з людиною, яка живе у моїй душі, – зітхнув я і також гупнув себе кулаком у груди.

Дідусь важко похнюпив голову, він мене зрозумів.

Ми більше нічого не говорили, дідусь і я. Вітер гуляв довкола будинку і зчиняв чималенько шуму і шелесту».

Насамкінець я вас здивую: це неймовірно смішна й весела книжка. Адже однієї ночі Лена повертається. Спочатку інкогніто, а потім дівчинку довелося легалізувати в родині Трілле, поки її мама завершить свої справи в місті, – бо що вдієш зі стихією?

 А «Вафельне серце» – так називаються вафлі, які пекла тітка-бабуня. Щоб розрадити дідуся, друзі знаходять її рецепт – і затишний запах та неповторний смак оживають знову.