«…вони знають, за що стоять і чого вимагають. Стоять вони передусім за усунення від влади всієї цієї нереалізованої неадекватної шушери, яка намагається говорити від імені міст, регіонів та цілої країни. Вимагають змін. А коли ти чітко знаєш, чого хочеш і як цього досягти — ну то чого ти будеш боятись? Бояться невпевнені, бояться легковірні, бояться ті, хто боятись звик. У всіх інших випадках — ця влада не заслуговує навіть на страх. Лише на ненависть. Лише на повалення».

Сергій Жадан, «Євромайдан: хроніка відчуттів»

Кожному народу потрібен епос. І цей епос пишеться тут і зараз, він пишеться кров’ю і потом тих сміливців, які посміли підняти голову і подивитись власній смерті прямо у вічі. І завжди десь поруч буде співець-Боян, який оспіває в билинах, повістях, літописах славні дні перемог наших «воїнів світла».

Цього разу співцями виступають знакові письменники для сучасної України, які появою такої книжки як «Євромайдан: хроніка відчуттів» залишили для людей документ-відчуття всім наступним владам і можновладцям, усім тим, хто захоче накинути на шию Україні аркан.

Кожен з письменників розповідає історію, кожен фіксує те коло подій, яке стосується особисто його і всієї країни в цілому, пропускаючи події крізь себе.

Вдумливий Прохасько, емоційний Жадан, іронічний Винничук, жорсткий Ципердюк і вишуканий Андрухович. Це певною мірою відображає позицію кожного з них, своє окреме бачення того чи іншого факту. Особливо цікаво спостерігати полярність Прохаська і Жадана, Франківськ – Харків. Зовсім різні світи, зовсім різний темп, різний пульс революції: бурхливий потік у Франківську і зовсім кволий струмочок в Харкові, але вони сходяться в одному, найважливішому, – це погляд з серця революції, з київських барикад на всю Україну, погляд у майбутнє. Погляд на те велике братерство, яке поєднало стільки різних людей задля однієї мети. Отого історичного зламу, який відбувся не тільки на часовому просторі, але і в душах людей.

Письменники майже одностайні – стара країна пішла разом з совком назавжди, і з попелу революції як фенікс відтворилась нова держава, і зовсім інша історія чекає на цю землю і цей народ. Невпевненість перших днів перетікає в твердість аж до найостанніших днів, таких холодних і гарячих водночас. Усіх об’єднує фактор великого зламу історії України. Кожен переживає по-своєму, з огляду на свою життєву позицію і темперамент. Як і завжди хтось помиляється, хтось виявляється пророком. Напевно, Винничук помилився, коли писав : «Не вірю, що навіть Крим і Донбас можуть прагнути долі ніким невизнаного Придністров´я. Не захочуть цього й олігархи, перетворившись у тих незаконних формаціях на здуті кульки, яких не прийматиме цивілізований світ».

І якими ж чесними («без шмарклів») стають слова Прохаська: «Коли супротивник заховається десь усередині нас. Коли бойові побратими виявляться особами, що пильнують власні інтереси. Коли бойові заслуги перестануть будь-що значити і ветеранам прекрасної революції доведеться знову платити за комунальні послуги…»

Дуже важливе словосполучення « прекрасної революції», оскільки вона дійсно прекрасна, вона справді являє собою мистецтво у вищий формі, у його найчистішому (але, на жаль, такому кривавому) прояві.

Але все ж таки і тут є що зауважити: герої цієї революції не повинні бути забуті, ні в історії, ні в наших серцях, які б’ються все сильніше, коли читаємо рядки Івана Ципердюка: «Щось остаточно зламалося, і тіла вбитих лежать біля метро Хрещатик, і на них, крім фотографів та операторів, ніхто не звертає уваги. Наша свідомість урешті остаточно погодилася з тим, що так не лише може бути — так є. Людей убивають, а відтак ведуть дискусії за столами переговорів та в прямому ефірі. Майдан безжально чавлять водометами й бетеерами, озвірілим беркутом, озброєним уже автоматами Калашникова».

Але історія відбулась, вона зафіксована і відчута в кожному слові цієї книги, в цьому епосі для героїв; це – пошана тим, хто стояв до кінця на Інститутській і Грушевського, тим, хто загинув у морозному і безжальному Києві під час розстрілу, тим, хто відбув увесь цей важкий і тривалий час на головній площі найбільшої країни Європи, тим, хто носив їжу, дрова, працював на кухні і в медслужбі, тим, хто стояв на барикадах, і, насправді, тим, хто і зараз продовжує боронити Україну. Нехай ця книга буде ще одним монументом для всіх цих людей. Кожного разу, як пам’ять буде затиратися буденщиною, можна буде взяти з полиці книгу і відчути разом з письменниками усе те, що ти відчував тоді, в ці буремні революційні часи.

Це законсервовані в часі відчуття, окреслені, набуті власним досвідом, набуті з димом палаючих шин. Ця книга, як перша ластівка серед тієї безлічі, книжок про Євромайдан, що пройдуть протоптаними шляхами, але ця найліпша, бо перша ластівка, – це передвісник весни.

P. S.

Наскільки ж пророчими можуть здатися слова Юрія Андруховича про ранок революції і демонів пост-революційної дійсності: «Ранок суботи — настільки ранній, що його ще можна вважати ніччю. Коли в такій ситуації настирливо дзвонить телефон (і не мобільний, а стаціонарний), демони сну моментально перетворюються на демонів дійсності».