Павло Щириця набрався поетичної сили. Від дебютної збірки 2007-го „Територія братства", яку я колись рецензував, і яка була відзначена премією „Благовіст", через українсько-польську збірку „Оприлюднення легенди" (2010), якої я не читав, але знаю, що книга стала результатом піврічного перебування Павла на стипендії у Варшаві, до «Місця сили», котра, безперечно є свідченням авторської сили і міці. Таким собі поетичним варіантом «місця сили» Павла Щириці.

         Я не знаю, чим міг зацікавити Щириця поляків? Він занадто український. Хоча, можливо, у тій не читаній мною книзі, він занадто поет? Читаючи Павла Щирицю, я уперше прийшов до висновку, що окремим поетам я заборонив би говорити інакше, аніж віршами. Окремим поетам я би забороняв зʼявлятися на публіці. Бо пýбліка завжди опублíчить найкращого поета. Окремих поетів я би просто забороняв... Себто я визрів до Платонівського розуміння держави, де акцент робився б не на державі, а  на поетові держави.

         Три розділи книги „Територія братства", „Насіння слів", „Гойдалка часу", мов три козацькі могили у Холодному Яру. Тут багато правди історії, багато правди відчуттів, багато правди героїки, і  зовсім відсутня правда сумніву.

         Це книга боротьби. За українську людину. Але не в людині. В людині відсутня боротьба. Є віра, є сила, є бажання.  „Місце сили" Павла Щириці чимось суголосна „Чорному Ворону" Василя Шкляра.  Холодноярівський контекст. Холодноярівська героїка. Навіть не названа, але відчута. Генетично прочута поетом.

         Щириця цією книгою розставляє пастки. Насамперед собі. Чи розуміє він, що Слово, наповнене кровʼю генетичної помсти потребує крови генетичного повстанця?

         У цій книзі присутній наскрізний діалог поета зі своїми предками. Наскрізним є діалог зі своїм покійним батьком. Таке постійне звіряння Правди слова правдою батькового мовчання. Немає нічого правдивішого за батьківське мовчання. Немає нічого жорстокішого за батьківське мовчання. Немає правди у світі, понад правду батьківського мовчання.

         Павло Щириця - метафорист. Він знаходить деталь, яку канонізує слово і якою утверджується сам. Він знаходить (його знаходять) не слова. Вони виростають із його внутрішнього прочування національної історії, яку не пʼють з бромом чи без брому. Якою бʼють, мов нагайкою раба. Вічного раба українського межи/позачасся...

         Ця книга суголосна Шевченківському прозрінню України. Вона продовжує вольвачівський „Маргінес" (шкодую, що Вольвач коментує записане ним), вона близька Прокуравській правді Василя Герасимʼюка. Це книга-знак. Майже як календар майя, апокаліптичного пророцтва якого ми з внутрішнім жахом і цивілізаційним  цинізмом очікуємо.

         Настає момент, коли автор вибухає із такою силою духу, якої не спроможен утвердити побутом. Настає момент, коли автор повинен бути гідним написаної власноруч книги. Павло підійшов до цього моменту.

         Для багатьох його поезії не будуть особливими. Вони не можуть бути особливими для багатьох. Вони вже є особливими для тих, кого Україна болить, як куля в серці. З нею жити важко, і викинути не можна.

         Я не знаю, що цитувати у книзі Павла Щириці. Її треба читати. Треба прорости, як проріс автор до Луни Слова, яка стає Сіллю Життя. Зрештою, кожному дано те, що дано. Мені довірився світ того іншого, що підписався імʼям Павла. Я приймаю цей світ, і вірю, що наша довіра взаємна...

Між палких говорінь, що не варті нічого,

Між терпких не-розлук, за які б все віддав,

Залишúлось навчитися слухати Бога

І гортати життя, як п´янкий самвидав

Ця печаль набіжить, розіпне і відпусить,

І тоді лиш молитві латати пусте

Моє «мушу». І лунко,

                                і стрімко,       

                                        і густо

Сила бунту душею росте