Поет Костянтин Мордатенко мешкає у Білій Церкві, йому 37 років. Він не є завсідником київських, львівських чи то харківських поетичних тусівок, а тому про нього нічого не чутно. Довідався я про нього з його ж таки книжок, які він розсилає, мабуть, ледь не всім поетам — членам Національної спілки письменників України. Серед них і збірочка «Живокіст», видана у Києві цього року, на обкладинці якої зображені фрагменти із полотен художника Івана Марчука.

На думку авторитетного критика і перекладача Леся Герасимчука, власний голос Костянтин віднайшов у багатьох поетичних експериментах, причому дуже вдалий голос. Його образи напрочуд зримі і самобутні, які не можливо забути: «калини грона, мов перса України, // цілую глибоко…», «Коли вмру, плуг оратиме далі // масні брили чорноземні, мов голубці» (із вірша, присвяченого Степанові Сапеляку), «Персикове дерево у тіні, мов душа чоловіка, //  який заробля’ втричі менше за дружину…», «Вкраїнську мову люблю сильніше, ніж // прибиральниця з дипломом вчителя — // ненавидить владу…»

Своєрідна поетика підсилюється багатьма неологізмами, яким по доброму позаздрив навіть молодий Тичина, цікавими діалектизмами, взагалі рідковживаними і вже напівзабутими словами, зокрема із «Словаря» Грінченка: «Ісусо-Кобзаріє, Шевченко-Ісусення», «сповіддя», «навстежень» і «настежінь», «долівлиць», «розцерковилась», «чередар», «жалля», «кайданиця», «блатнарі», «осениця», «сновиддя»…

Костянтин Мордатенко — книжковий поет в хорошому розумінні цього слова ( «Книги пахнуть не фарбами і палітурками, // а тим Сонцем і зірками, //тими деревами і хмарами, // тим дощем і вітром, // які були за вікном, коли автор творив…» ) Його вірші — «це висока філологія» (вислів Петра Сороки). Тільки у рецензованій книжці згадуються імена Тараса Шевченка, Гоголя, Василя Стуса, Михайля Семенка, Олени Теліги, Свідзінського, Алли Горської, Володимира Івасюка, Івана Франка, Тичини,  Хвильового, Леоніда Кисельова, Ніки Турбіної, Висоцького і Шукшина, Сальвадора Далі, Плужника і Ольжича, Забаштанського, Асадова, Маланюка і Бродського, Драча...

Ось, наприклад, читаємо: «на крові Олени Теліги  стоїть //цей Київ…», «( у Тютюнника «Вирі» втопився, мов кеба в горілці)», «стоять два томи // Миколи Зерова, немов палаци», «Плужник віршами душу мою, наче вовк, // розірвав на малесенькі клаптики…»,  «Я кричу: «Шекспіре, // вчи українську з Вітменом...», «йдуть Затуливітер і Єсенін // у гостини до Римарука», « у вірш Єсеніну, наче жаба // з латаття, місяць плигнув плескатий»… Не забуває поет (звісно, жартом) і про себе:

Ісус Україну за жінку взяв і

до Горської в гості вдвох; вірші — оденки

рече назарянин вкраїнською і

читає об’явлення від Мордатенка!

Безперечно, в творах Костянтина є відгомін таланту й досвіду цих великих попередників, є духовна спорідненість з ними, а відтак він уводить людей непідготовлених не тільки у свій поетичний світ… Справжній рівень сучасної української поезії! Зрештою, розуміє це і сам талановитий автор:

Мої вірші для мене водночас

іісуси, пилати, апостоли;

доглядаю, купаю в ночвах,

гребінцем їм розчісую голови;

їм же ж їх самих на ніч читаю

і цілую римовані носики;

— Не лишай свого стада, вівчарю!

— Стоїть судження поруч із осудком…

Мої вірші най: — кращі,— рідніші,  

я кладу їм медведика в ліжечка.

Я до них все життя іду пішки

і ніяк не дійду.

Привертає увагу вінок сонетів «Іуда Іскаріот». Незважаючи на складність цієї форми, яка вимагає від митця неабиякої майстерності, на філософське осмислення однієї з найважчих біблейських тем, поет справді відшукує відповіді на гострі і болючі запитання нашої епохи і власної душі:

«Живий і прощений» — найвища із уяв!

Блаженні: милостиві, вбогі духом, спраглі,—

нагірна проповідь. І прийде радість знагла:

«Ісус воскреслого Іуду обійняв».

В «Щоденнику» Павла Тичини я знайшов такі рядки, написані ще у 20-і роки: «Ні до якої школи не можу себе зарахувати. В мене є символізм, і імпресіонізм, є навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм». Нині таке ж може сказати і Костянтин Мордатенко, при цьому додати й дещицю постмодернізму, й дещицю інших «ізмів» — ніщо справжньому поетові не чуже, якщо він «у храмі перед Словом навколінці».