Тоненька книжечка, названа «Великим романом про Барселону», спровокувала мою цікавість тим, що йдеться про переклад з каталонської, а ще фразою з обкладинки: «містить найбільш радикальні оповідання про розпад людської особистості».

Книжка Сержі Памієса ні романом у традиційному значенні слова, ні тим більше великим романом не є. Як сказано в анотації, це збірка оповідань, розбита на п’ятнадцять кавалків. Пригадую собі, що вже десь зустрічала таке означення жанру. І справді, кавалками названі тексти зі збірки Юрія Тарнавського «Короткі хвости».

Видавці в анотації обіцяють нам «подорож теренами, повними страху, самотності, смерті та інших прикростей людського буття» і все це має бути «забарвлене іронією та ніжністю». Читач, що дасть себе спокусити такою подорожжю, не конче мусить читати вміщені у книжці оповідання саме в такій послідовності, як вони розташовані, але останнє оповідання, яке й дало назву книжці, все ж таки варто прочитати на завершення.

Памієс мешкає в Барселоні, а кавалки, які він пише, дійсно трапляються радикальні. І про розпад особистості справді є, варто прочитати хоча б оповідання «Номер люкс» чи «Класична музика».

Втім, читач, який не хоче напружуватися й залізати в дебрі психології персонажів, в усіх текстах може сприймати передусім подієву складову. Його на перший погляд звичайні персонажі, здавалося б зовсім ординарні люди найчастіше роблять такі незвичайні вчинки, що, прочитавши оповідання, на хвилину мусиш спинитися, щоб якось це вклалося в голові.

Загалом, чотирнадцять перших (за змістом) оповідань – це короткі, лаконічно висловлені спостереження без пишномовної образності. Памієс не поспішає дописувати щось до сказаного навіть там, де в читача може виникнути запитання. Чому герой починає щосили гамселити по стінах, руйнуючи власне помешкання, що з того, що недобудований будинок, що його чоловік бачив з вікна, вже зносять замість завершувати («Запалення мигдалин»)? Чому відвідувач ресторану замість просто поїсти дістає з кишені рулетку і починає вимірювати буквально все, що йому приносять – від теки меню до шматочків цукру («Десяткова система мір»)?

Персонажі часто діють нелогічно: навіщось переслідує жінку, яку сприйняв за Вірджинію Вулф, герой оповідання «Список продуктів»; чомусь завжди каже «так» усьому, що йому в той вечір випадає, чоловік із кавалку «Південна півкуля»…

Думаю, що не лише персонажі здатні здивувати середньостатистичного читача, а й те, яка манера переважає в Памієса у плані «наративного механізму». Так, в одному з оповідань автор відверто ігнорує можливість, яка сама напрошується. Уявімо ситуацію: Енріке хоче поговорити з дружиною про те, що йому прикро від того, що вона його не слухає, завжди перебиває; увечері з’являється нагода завести про це мову, але він «боїться, що вона перерве його, щойно він спробує навести приклади, щоб Андреа усвідомила свою ваду» («Шлюбне ложе»). З такої зав’язки можна було б зробити щось традиційно драматичне, загострити конфлікт, довести до протистояння. Але автор лише констатує факт. Взагалі, це характерно для Памієса – зображати короткі життєві ситуації, не довші за кілька годин.

Заключний акорд – «Великий роман про Барселону» – у порівнянні справді великий (цілих двадцять сторінок). Якщо він здасться вам трішки нуднуватим і незрозумілим, не поспішайте розчаровуватись. Загублений, підібраний кимось і віднесений у бюро знахідок рукопис, який потрапляє з рук у руки, і є романом про Барселону, що починається першим оповіданням, а завершується невідомо коли, хоч формально можна його складовими вважати якраз ті чотирнадцять текстів – кавалків, «кусків прози». (І не лише це слово поєднує Памієса з Тарнавським – є в їхніх оповіданнях деяка схожість.) Так Сержі Памієс замкнув всі історії в цікаве обрамлення. І якби не останнє, п’ятнадцяте оповідання, я не знала б, чому книжка має таку назву, і що всі ці маленькі історії насправді є великим романом.