Re: цензії

Людині властиво продовжувати своє тривання у солодких порухах спогаду – із домішками легкої вигадки чи пак – ідеалізації відтвореного пам’яттю. Поетові, на відміну від тільки людини, в цьому сенсі набагато простіше: його не діймає думка про «нереальність» (не-реалістичність!) того, що згадалося, він без докорів сумління витворює свій ідеальний спогад . І справа не в специфіці поетового над’юрбового перебування. Ходить, всього-на-всього, про дозволену розкіш для поета – витворення художнього (власного, зверх) світу, зітканого з колись відчутого-побаченого-прожитого, і, відтак, можливости його споглядання-викохування. У поетичному світі немає місця осуду неправдоподібности, тут діють інші закони: за сучасними мірками – лояльніші та більш безпечні, передовсім, із відбитком довіри чуттєвим обрисам, що відтінюються від простих, але напрочуд рідних (для кожного) образів часу, часів, спомину, а то й і – спомину часу, часів: «стар ые кварталы / живущие в памяти / одноэтажной страной / моего детства / снова убегаю в эти убогие дворики / где вечно цветет акация / и мир замирает / в ожидании чуда» .

Саме в такому ракурсі надається прочитанню невеличка за обсягом (тим не менше, приємна у змістовому вимірі) збірочка віршів Веніаміна Бєлявського «Старые снимки», оздоблена фрагментами людської пам’яті (фотокартки, листівки, листи: «все пронеслось отшумело свершилось / строки сложились потерь обретений / старое фото – кроткая милость – только и есть что родимые тени» ), на щастя, не витравленої десятиліттями, новими обличчями, інакшим ритмом життя. У поезіях предметом авторського осмислення стають сливе стерті, з позиції зовнішнього (діалогічного, а не монологічного внутрішнього) вияву, на сьогодні людські цінності й істини, попри їхню всеїдність і всеохопність, упродовж тисячоліття декламовану релігійними адептами.

Ці істини вимагають від суб’єкта ліричного твору не покаяння (хоча своєрідне самобичування, якого є прагнення позбавитися, наявне, звідси – гнів через своє продовжуване життя: «они-то свой срок отбыли» , звідси – необдумані висновки: «память – не благо / приговор на пожизненный срок» ), вони ведуть до характерного для відкритої перед собою людини усвідомлення колишніх помилок-нереалізованих прагнень перед найбільш близьким оточенням: «любовь ли движет тобой / когда ты вспоминаешь / своих стариков и других / что прошли чередою? / […] ты не спишь и шепчешь слова / уже лишенные смысла / обращаясь к любимым теням / в простой раме напротив кровати» .

Ситуація, в яку вписує себе ліричний суб’єкт, в якій перебуває і що формує його виражальні спроможности, нагадує позицію двосвіття: наповнений подіями, враженнями, прочуваннями світ минулого – дитинства і часу з батьками, де « …сумрачно и тихо и легко » , проте звідки «… никак не вырваться [ …] где головою вниз повисло время» , епоха, «… когда я / примерял на себя время / и оно всегда было впору / […] в мои десять / была такая свобода / что почти каждый день / я летал над городом / […] над убогими кварталами / которые вросли в меня / и остались в моей / воспаленной памяти / нескончаемым / черно-белым кино» , протиставлено теперішньому світу – самотности й безперспективности («и как же дальше жить коль перепл ыл реку / на берегу своих оставив близких / взяв только то что на своем веку / сберег в себе к поздней этой тризне» ), глумливого безумства («еще бежишь наперекор эпохе / целуешь братьев – девичий порыв – / читаешь письма и листаешь блока / а мир уже безумием гоним» ). Такому двосвіттю не виходить співіснувати: світи антитетичні, проте це протиставлення має одну точку відліку – самотнє споглядання спогаду ліричним суб’єктом, що не зрікається такого свого тривалого часу, а – оцінює, розкошує, живе ним і в ньому.

Подібна лірика спомину-пам’яті має неабияке право на існування і своє продовження в діалозі із читачем. У ній є потреба, якої не слід зрікатися не лише поету, а й тільки людині.