Завантажити

Скрізь затоноване скло. Щороку його більшає. Щороку воно темнішає. Щокроку мене минає наступне авто. Воно минає. Як минає все. Воно ховає чиїсь очі. Цікаво, який в них колір? Який погляд? Певно, ніякий. Їм личить затонованість. Цікаво, що мене зовсім не цікавить їхній володар. Адже це - не ти. Адже ти володієш очима, які володіють мною.

І це все. Що мені треба. Знати. Знайти.

Крізь затоноване скло. Хтось не помітив сутінків. Сутності. Присутності. Хтось не помітив мене. Та я не назлилась. Я злилась із липами. Мій едем омився дощем. З якого я зводжу стіни. Я не зводжу очей з дороги. Автівки зліпилися в кількості й швидкості. Утворили сіру смугу. Смутку. На ній зручно вмостились мої трикрапки. Роздуми.

Про все. Що мені треба. Знати. Знайти.

Я знаю, що світ сутеніє. Сатаніє. Убожіє. Чужіє. І що мені в ньому мілко. Гірко. Незатишно. І якось... затоновано. Бо затоноване те, що занотоване в мені як “люд”. Щороку їх більшає. Щороку вони темнішають. Щокроку - в різні боки. Мені - залежність від свободи. Їм - прогресивний регрес. Стрес. Депресія. Репресії власного “я”.

І ніж ніжніш, ніж це. 

Це я. Сиджу край дороги. Край мене дощ. І нема йому краю. Я краю себе за життя. Де тебе немає. ДТП немає. Це просто зупинка. Я просто переводжу дух. Через забетоновану дорогу. І затонований люд...

читати