Не раз бачила, приміром, як захоплено підлітки «ковтають» книги Сергія Гридіна, Василя Теремка, Дмитра Кешелі. А мені під час перебування в одному хорошому місці, куди чемним дівчаткам несуть мандаринки і щось легеньке почитати,  принесли повісті «Нетутешній» Оксани Сайко та «Кава по-дорослому» Ірини Мацко…

В обох творах описане життя підлітків із неповних і до того ж – неблагополучних сімей. У «Нетутешньому» мама-одиначка хлопчика Віталика – особливо ним не переймається від самого народження. Тому й він, відчуваючи свою «непотрібність» росте відлюдькуватим і дивним. Єдиним його захопленням стали годинники. І згодом він вирішує стати годинникарем… а не так, як його друг – м’ясником. Бо в нього, мовляв – і тато - м’ясник, і він буде, а ким ще? Автор підмітила поширену в сучасному українському суспільстві тенденцію: «тато шофер – і я буду», «Мама вчителька – ким же дитині бути, як не вчителем?». І чомусь забувають, що дитина має право на вибір професії незалежний від опінії тата й мами. Бо навіть якщо турботливі батьки й переконають чадо, що йому потрібна саме ця робота, а не інша, то в майбутньому така людина навряд чи отримуватиме задоволення від своєї професії. А потерпілі клієнти – від її роботи.

Проте без батьківської опіки, любові й турботи дитина «Обростає колючками». Їй хочеться робити щось заборонене, або, як дівчинка Вірка (ще одна героїня повісті) заробляти гроші проституцією і вважати себе дорослою і незалежною. Хоча головний герой закохується в неї, забирає до себе жити і дуже тим тішиться, що нарешті не самотній, що в його житі з’явилася Вона з великої букви.

Через деякий час Вірка втікає і повертається до «свого» життя. Віталик у розпачі кидає улюблену справу і йде з міста з мішком годинників на плечах. Йому здається, що життя втратило сенс і годинники йому більше не потрібні. Несподівано Віталик знаходить роботу підсобника далеко від дому. І житло в старій напівзруйнованій лісовій хатині. Але через невдачі на новому місці роботи він мусить втікати з села в якому працював. Проте завдяки годинникам знову зустрічає Вірку, яка вже сама його шукала. І от – «хепі-енд», але ж…

Більше половини книжки авторка приділила годинникам і часу, часу і годинникам. Що абсолютно ніяк не розкриває проблеми підлітків. Тієї самої Вірки. А щодо «хепі-енду» то взагалі жах. Що будуть робити двоє молодих людей без грошей мінімально затишного житла? Ясно, він може взятися за заробітки, а вона – засісти в декрет. Проте рано чи пізно її знову відвідає потяг до красивого життя, вона знову візьметься за старе. А він зароблені копійки понуро пропиватиме. І що? Все спочатку за старим маршрутом по колу?  

У «Каві по дорослому» теж не бракує пригод дівчини Каті, яку мама теж виховує сама. Дівчина гарно співає, захоплюється музикою. Але от друзів вибирає собі «не тих». І закохуєься в «не того». Має постійні непорозуміння з мамою. Пиятики з друзями, а згодом – і участь в пограбуванні, «коханий» виявився наркоманом і приніс у життя Каті чимало неприємностей. У подруги Варки життя теж не мед. Батьки регулярно пиячили, а одного вечора невідомий зґвалтував Варку в парку. А коли ще й тест показав красномовні дві смужки - життя видалося повною катастрофою.

Але все знайшло свою розв’язку. Катя під впливом вчительки англійської мови Оксани  тверезо глянула на «коханого» і звернула увагу на чемного музиканта Дена. Правда ден розповідає, що якісь підлітки недавно пограбували його дідуся. Але дідусь не тримає на них зла.

Антона, що виявився хлопчиком із заможної родини, вивозять за кордон лікуватися від наркотичної залежності. Ще кілька Катиних друзів теж знаходять свій шлях у житті: одні знаходять мир і спокій у власній родині. А інші опиняються у в’язниці. Автор уміло змальовує помилки дорослих: адже й вони не завжди усвідомлюють що роблять. Їм не менше, ніж їхнім дітям потрібна допомога. Тому повість буде вельми корисною не тільки для підлітків, але і для батьків. 

От у повісті Оксани Сайко цього зовсім не відчувається. Таке враження що половина тексту, відведена на міркування про годинники і час просто забалакує проблему замість шукати шляхи її розв’язання. Персонажі наче дві ляльки, яких зняли з горища, погралися і назад викинули: хай собі що хочуть – те й роблять. Героям без сторонньої допомоги явно не обійтися, а в тексті не простежується жодного персонажа, якому була би небайдужа їхня доля. В тому числі і батькам – їм і далі нема до дітей ніякого діла. Складається враження, що герої «Нетутешнього» приречені на понуре існування, яке нічим добрим не закінчиться. Бо книжечка настільки переповнена модним у підлітків песимізмом, що попри лейбик 16+ на обкладинці, у сімнадцять її читати вже геть нецікаво. 

Натомість книга Ірини Мацко  «Перехідний вік моєї мами» вже стоїть на поличці першочергового читання.

Тож сподіваюся – далі буде!