Не секрет, що наше молоде письменство любить гратися «в постмодернізм», ба навіть більше – любить просто гратися. У верлібри, у перебирання своєї і чужої брудної білизни, у пісочок, врешті-решт. Чи то для жарту, чи то всерйоз ув одному з номерів часопису «Кур’єр Кривбасу» їх усіх, цих молодих і відносно молодих писак, і згребли в одну купу, назвавши абревіатурою ДКЖП (себто, Дереш – Карпа – Жадан – Поваляєва, по черзі додаючи то «У» – Ушкалов, то зараз, певно, «Ч» – Чех і т.д.). І збоку критики сором’язливо ставлять ще одну літеру – «+М», себто «плюс Малярчук»: мовляв, вона, Таня – інша.

А Таня Малярчук і справді «інша». Окрім Жадана, я би сказав, Таня чи не єдина з-поміж ДКЖПУЧ… уміє майстерно писати. Не про себе кохану, а писати взагалі. От хоч би й вигадувати. І в найостаннішій книжці «Звірослов» письменницький і вигадницький таланти Тані Малярчук проявилися сповна. Голий безпристрасний, майстерно деталізований опис, довершений портрет доби, нова «Людська комедія», втілена в жанрі середньовічного бестіарію. Хіба що тепер це не епопея, а всього лише десять довершених трагікомічних історій.
Усі десять оповідань зі збірки – уявіть – зовсім не про молоду письменницю, «випадково» схожу на авторку! Вони про людей, схожих на звірів, або ж про звірів схожих на людей – як вам більше до вподоби. Про дівчат, дурних, мов курки, про жінок, що живуть, як медузи – драглистих і нерухомих, про чоловіка, що поводився, як щур. Письменниця не пише ні про якихось виняткових героїв у виняткових обставинах, ані про виняткових героїв у буденних обставинах. У «Звірослові» діють звичайнісінькі, ба навіть сіренькі люди, чи скоріше – непомітні невиразні людці. Дівчина із величезними зеленими очима й прекрасним волоссям, яка відрізає рибам голови в одному зі столичних супермаркетів і не знає таблички множення, підстаркувата вчителька літератури, принципова викладачка ділового мовлення в коралях, продавщиця овочів і фруктів та сорокарічна «пиріжкова принцеса» із Миронівки… Від них не дочекаєшся бурі пристрастей, пафосних реплік, сліз-шмарклів. Усі вони страшенно нещасні й самотні, усі вони так хочуть, щоб їх любили, а їх чомусь не любить ніхто. Маленькі бездомні тваринки.

Насамкінець кілька слів про жанр. Колись, у середньовіччі, бестіарії, або ж звіролови, були дуже популярні. У них писали про всіляких екзотичних тварин – єдинорогів, єхидн – переважно таких, про яких читач уявлення зеленого не мав. У звіроловах, по суті, писали притчі. От я, наприклад, в одному бестіарії читав про те, як єхидна вчинила перелюб і що їй за цей страшний гріх було. Звісно, кожна така білява, чорнява або руда «єхидна», дізнавшись про долю зрадливої тварини зі звіролова, робила для себе певні висновки. Може, котрась і розкаялася, хтозна? Страшенно прикро, що бестіарії майже зникли як жанр (хіба що Андрухович своїми «Екзотичними тваринами і рослинами» повертає їх до життя). Очевидно, Таня Малярчук вирішила так само, тому й повернула бестіарій у сучасну українську літературу – нарешті й поза казками звірі знову вміють говорити.

Антось Вір