Просто діти ходять до школи - все. (Коли ми принесли скромний букетик жовтих троянд вчительці перкусії в консерваторії, бо вона була до нас люб´язна і дала нам ту годину, яку ми клянчили, вона дякувала так, що мені аж було ніяково...) Проте кілька разів на рік тут традиційно бувають батьківські збори: розказати, які рослинки посадили разом з дітьми, яке покриття постелили в дворі (тепер тут можна їздити на роликах) і в який басейн ходитимуть діти взимку.

- Сьогодні ви чули музику, як заходили до школи? - підкручуючи білий вус і погладжуючи довжелезну бороду, питав батьків директор. -  То була ілліанська волинка, ага. А до сьогодні в нас грала бандура. (Вимовив "бандюра", з наголосом на останньому складі). Ідіть-ідіть, гугліть, що це таке... Дітям дуже сподобалось!

Ми точно єдині українці у школі і нічим особливо не помітні. Тому це точно простий збіг. Хоча, з огляду на те, що сам двометровий директор-бретонець навчає дітей традиційних бретонських танців (щоб не забувалась спадщина одних і розширялись культурні горизонти інших) - може, не такий вже і простий...

Поки директор просить до короткого слова вчителів початкової школи, я чомусь згадую, як український Facebook від початку навчального року проклинає-сміється-скаржиться на безсовісні шкільні побори. То на нові штори, кров з носа, треба скидатися, то на шпалери, то на килими, то на сервізи з вазочками. (Навіть мене у дитинстві дивувало, навіщо щороку штукатурити клас, якщо вдома це роблять раз на десять років). У Франції теж є така штука - шкільний кооператив називається. Усім роздають конверти, в них табличка з розкресленими місяцями. У конверт кладеться чек або готівка з розписаними витратами - ось ви поклали, наприклад, 30 євро і пишете, що хочете щомісяця тратити з них 10. Тратити - це значить ходити в кіно, на спектаклі, пікніки, зелені класи та інші радощі. Виключно дітям. Пожертва добровільна і довільна. Ні шубу, ні шапочку, як в тому анекдоті, вчительці чи завучці ніхто не купуватиме. (Ну і, звісно ж, я зараз не гребу всі українські школи під одну гребінку: чимало є цілком і повністю укомплектованих шкіл, де від батьків не вимагають нічого. Але ж у соцмережах більше прийнято розганяти "зраду", ніж писати про щось у межах норми).

Після загальношкільних зборів батьків просять піднятися у класи. Вчителька моєї старшої (9 років) організувала з дітьми гру: аби кожен з батьків знайшов свою дитину, учень чи учениця мала намалювати свій портрет і написати про себе персональні відомості, не називаючи імені. В окремих коміксових "хмарках" навколо портрета, нічим на себе не схожого, моя донька написала, скільки важить і яка заввишки, що любить читати, шпинат, свою родину й овочі, а не любить поїздки в авто і цибулю. Ще вона лишила хитру підказку з іменем своєї сестри (ну раптом мама не здогадається?) А у випадку непроглядної моєї тупості ще й підписала светр біля свого портрета - кирилицею, щоб не здогадався ворог...

Сама вчителька, як це ведеться в педагогіці, повісила на дошку листочок із власним прикладом. Вона якраз не любила шпинат (а я-то думаю, звідки всі діти про той шпинат списали). А ще розповіла, що в неї є коханий і дві донечки. Так і написала: "коханий", а не "чоловік", не "партнер" і навіть не "бойфренд". Вчителька молода і дуже приємна. Я посміхнулася про себе: так класно, коли дітям нав´язують не традиційні "моральні цінності", а чесність почуттів. От ви уявляєте, щоби з вуст радянського педагога нашого дитинства вирвалося словосполучення "мій коханий"? Я - ні. Не знаю, як воно зараз у школі. Хочеться вірити, що вільніше і що кохати й говорити про це мають право і живі вчителі, а не лише безтілесні ліричні герої...

У мене дві дитини, тож, вибачившись, я залишила чоловіка у класі старшої і пішла у клас до меншої. Класна керівниця з сильним італійським акцентом наполягала на щоденному писанні домашніх диктантів для перевірки нових французьких слів. Показувала батькам слайди й давала посилання на педагогічні ресурси онлайн, де в мультиках пояснювалися граматичні категорії та інші радості, які не так весело пояснювати на пальцях...

Наприкінці батьківських зборів якісь відважні мами ще й роздали свої імейли - зробити чатик у WhatsApp, щоби перепитувати домашні завдання, якщо хтось не записав. О, зітхнула я з полегшенням, батьківський чатик - хоч щось, як рідний FB оспівує. Та й на тому, певно, все?..

І вже коли додому прийшов чоловік (клас старшої затримали), він, скрушно зітхаючи, повідомив, що деякі батьки таки прибацані. "Пам´ятаєш такого худого малого чоловічка і його ставну жінку-білявку, що сиділи перед нами?" - "Ну..." - "Так от, його донька трохи шуміла за дверима, він її піймав і насварив. А потім взяв її листочок із портретом та підказками і листочок сусіда праворуч. Подивися, зашипів він, ось хлопчик аж п´ять хмарок зробив, аби розповісти про себе, а ти - лише три!!! І дивися, він не зробив жодної помилки у словах, а ти?! І взагалі: він значно, значно краще узгоджує прикметники з іменниками!"

Та дівчинка ледь не плакала, її мати лише хитала головою і зводила брови, мій чоловік насилу стримувався, щоби не стукнути люблячого батечка, а я сумно думала, що джерело нещасності майбутніх дорослих скрізь одне. Байдуже, у якій ти зростаєш країні, коли в тебе такі нереалізовані, деспотичні, заздрісні і просто неосвічені батьки. Як можна так вперто не здогадуватися, що порівняння себе з іншим - це якщо не корінь всього зла, так точно ж джек-пот для майбутнього психоаналітика твоєї дитини... Ех, і рада б звинуватити тут у чомусь батьківські чатики, а не виходить.

"Попереду мене в класі Емма сидить - то моя найкраща подруга!" - радісно щебече моя донька вдома. Ми з чоловіком перезираємося. "Знаєш, - кажу їй, - передай своїй Еммі, що твої батьки бачили на зборах її малюнок і що він - разом з усіма тими записами у хмарках - просто фантастичний!"