Не стало Леоніда Талалая (11.ХІ.1941-19.VI.2012) - найщемкішого українського лірика кінця ХХ - початку ХХІ-го століття. Безглузда загибель. Нещасний випадок. Для поетів немає нещасних випадків. Для поетів завжди знаходиться свій Дантес. Названий, неназваний. "Просто у кожного своя програма", - як говорила незабутня Ніла Зборовська.

Мене познайомив із Леонідом Талалаєм Володимир Базилевський. На початку 2000-х ми домовилися про спільну розмову для "Кур´єра Кривбасу". Пізніше, цю розмову Леонід Талалай включив у своє "Вибране" 2004-го року, але як окрему статтю. Признаюся, я був ображений. Певну незручність відчував і Леонід Миколайович. Бо 2006-го на письменницькому з´їзді він підійшов до мене і подарував свою нову збірку "Неурахований час" із таким підписом: "Євгену Барану з вдячністю за теплі слова на мою адресу! Здоров´я Вам і творчої снаги! Щиро Леонід Талалай". Здається, цю книгу я рецензував.

Відтак декілька разів мені телефонував Мирослав Лазарук із Чернівців, і якось так випадало, що у нього був Леонід Талалай. Ми телефонічно перекидалися кількома словами.

Неприємно мене вразила ситуація 2009-го року в Спілці, коли у Леоніда Миколайовича народився син Богдан. Неприємність полягала в тому, що деякі літератори дозволяли собі  "масні" жарти на адресу Леоніда Миколайовича. Він віджартовувався або затято мовчав.

Минулої осени на письменницькому з´їзді  кандидатуру Леоніда Талалая було запропоновано на посаду Голови. Ніхто не сприйняв цього серйозно. Гадали, що це гра в піддавки. І коли кандидатура Талалая набрала 14 голосів, а основні кандидати не добрали свого, то всі обурювалися. Коли я в перерві підійшов до Леоніда Миколайовича, запитати про його рішення, він тільки махнув рукою і сказав: "Євгене, вони ще всі мене згадають..."

Якраз тоді Мирослав Лазарук видав нову книгу Леоніда Талалая у серії "Третє тисячоліття. Українська поезія" під назвою "Безпритульна течія". Книгу мені спрезентував Мирослав, а Леонід Миколайович підписав: "Євгене! Ти ж знаєш як я тебе люблю! Як критика і дуже порядну людину. Будь. Твій Леонід Талалай. 19.11.2011".

Книгу я відразу прочитав і відзначив її як одну з найкращих з´яв 2011 року. Але щось стримувало мене про неї написати. Надто вже песимістичними є вірші у ній. "Таке враження, що Талалай прощається", - сказав я після прочитання Лазаруку, а потім цю ж думку повторив і Процюкові. Зі мною багато колег погоджувалося, що книга вийшла дуже і дуже сумною. Гадаю, це було "недомовлене слово ... пізньої любові" Леоніда Талалая.

Ще довго говоритимуть про трагічну смерть Леоніда Талалая, шукаючи у ній відомих і невідомих "безпритульних течій" його життя. Сьогодні це не має жодного значення. Значення має сам факт, що ми мали і втратили одну із найчесніших українських поетичних душ, яка терпіла довго і не змогла витримати фальші і внутрішньої образи.

Залишається слово Леоніда Талалая. Залишається пам´ять. Тепер я розумію, що короткотривале спілкування із ним було в моєму житті одним із найголовніших:

І тих... і тих...уже немає,

і чуженіють небокраї,

стоїть облогою зима.

Печаль німа. Німують віти,

і м´яко стелить, мов навіки,

м´яким вкриваючи, туман.

...................................

Зберу усіх... І буде свято,

як це було вряди-годи...

А потім, ніби проводжати,

я разом з ними вийду з хати

і вимкну світло назавжди.

І ще. Закінчуючи ту давню розмову про українську поезію, Леонід Талалай  сказав: "Сьогодні поезія, сумно усміхаючись, полишає наше життя. Полишає поспіхом, ніби побоюється, що раніше за неї відійде останній поет, і не буде кому її оплакати" (Кур´єр Кривбасу. - Листопад, 2001. - № 144. - С.83). Поет відійшов. Поезія його оплакує...