Шановані мною люди, з якими ми разом починали якісь літературні справи на початку дев’яностих, прозоро натякали на мою погану обізнаність із сучасним літпроцесом, відсталість смаків, ну і т.п.

Минув рік. Сучасний літпроцес став мені трохи краще знайомим (не в останню чергу, завдяки «Буквоїду»)))).  І це спонукає до якихось проміжних підсумків. Тим більше, що дискусія про суспільну і художню вартість актуальної української літератури впродовж останнього часу отримала низку важливих аргументів – як за, так і проти.

Наприклад, знаний політтехнолог Олег Медведєв у своєму блозі на «Українській правді» оприлюднив список творів і авторів сучасної української літератури, які він рекомендує до прочитання. Хороші твори, хороші автори. А невдовзі на «Буквоїді» свою позицію висловив аспірант літературознавства Олександр Михед, який вважає, що для справді серйозних здобутків новітньої української літератури ще просто не настав час.

Нібито ці позиції одна одній суперечать кардинальним чином. Але я готовий підписатися під обома візіями, і в цьому полягає, власне, той підсумок дискусій і внутрішніх сумнівів, для яких умовною точкою відліку можна вважати тезу «читати нічого».

Поясню чому. Читати Андруховича, Забужко, Таран, Прохаська, Жадана, Поваляєву, Кононенко, Роздобудько, Бриниха і навіть Кокотюху;) – можна і треба. Кожен з них вловив щось таке у нашому спільному сьогоденні, а може й у нашій незмінній людській сутності, що варто знати і відчути кожному. З цих невеличких фрагментів складається та мозаїчна картинка, яку проектує сучукрліт на нашу колективну свідомість. Інша справа, що картинка ця наразі досить убога і бліда, навіть, порівняно з не аж такою яскравою нашою дійсністю. І тут я цілком згоден з Михедом.

Скажу більше, ці блідуваті тони і стишені голоси в нашій літературі стали якоюсь снобістською модою, що є найпевнішою ознакою провінційності. У цьому каноні дуже бояться яскравих кольорів, сильних почуттів, неправильних слів (матюки, до речі, тут вважаються правильними словами). Тут сформувалися свої клани, свої авторитети, існує перелік творів і авторів, переважно європейських і не обов’язково сучасних, які правлять за взірці. На сторожі канону стоять самі автори, видавці, редактори журналів і деякі люди, яких в Україні можна назвати критиками.

Ця літературна ситуація сформована певним консенсусом корпорації авторів, корпорації філологів і досить обмеженої спільноти читачів (культові твори цього середовища розходяться тиражами максимум 20 тис. прим.). Добре, що вони у нас є, ці автори, ці філологи (не забувати про видавців), і ці читачі – кажу я слідом за Медведєвим.

Погано те, що вони виштовхують з літератури кожного, хто не вписується в їхню корпоративну етику й естетику. Тихенько собі виштовхують людей, твори і навіть думки. Наведу приклад, як це робиться. Беру до рук збірник «Діалоги на межі століть. Київський семінар імені І.Лисяка-Рудницького». Гарне видання, зі смаком зроблена обкладинка. Та й сам семінар був доволі цікавим – довелося бути на одному з його засідань. Якраз було воно присвячене тенденціям розвитку сучасної української культури. Я там виступав, казав щось подібне до того, що пишу зараз і що прочитав у колонці Михеда. А в збірнику мене нема. Стенограма того семінару є, а мене і моєї думки нема. Така собі сором’язлива цензура. Мовляв, кажіть і думайте собі, що хочете, але це наш семінар, наше видавництво і наша книжка, тому не псуйте нам картинку.

Усе б нічого, нехай собі, тільки ж поганенька картинка виходить...