Завантажити

і

Розказуй мені казки, благала я його. Казки, в яких ніщо не триває вічно, казки, які мають кінець і мають початок. В яких є те, чого немає у нас, які дають нам те, чого нам бракує. Те, що нас спокусить. Те, що нас забере. Розказуй мені казки, в яких біль нагадує, що ми ще живі. Казки про чоловіків та жінок, про те, що між ними, що не має ні імені, ні форми, але керує ними, отуманює їх і зачаровує, вбиває й воскрешає.

Розказуй мені казки, благала я його. Не дай мені померти від нудьги.

ii

Час від часу ми купалися в озері. Або наздоганяли звірят. Споглядали світ навколо себе, чи намагалися стати частиною того світу. Хотіли зрозуміти істот навколо нас, зрозуміти істот всередині нас, проживати своє життя у той спосіб, задля якого були створені. Порожні були наші життя. Не розуміли, чого бракує, але відчували, що чогось таки бракує. Ніщо нас не наповнювало. У повноті цілості була порожнеча.

ііі

Були ми ним і мною. Були ми – все. Були господарями, але не володіли. Були рабами, але не страждали. Мали все, і не мали нічого. І все було наше, і ніщо було не наше. І те ніщо нас вабило. Того ніщо ми потребували. Тих прихованих зерен непізнаного, того, чого не маємо, й того, чого не розуміємо. За те ніщо ми готові були віддати все.

iv

Розказуй мені казки, благала я його. Хочу гратися з тінями. Хочу плакати від сорому, або не плакати від сорому. Хочу взнати, скільки то – назавжди.

v

У світі навколо нас було все. Були дерева і були тварини. Були річки й ліси. Все було, і все було для нас однакове у своїй різноманітності. І все нам набридло.

А було дещо заборонене. Просто посередині. У самому центрі стояло дерево, на верхівці його – плід. І ми знали про нього, що він заборонений, але не знали – чому. І що таке заборона, як не збудник жадання? Ми сиділи на луці й мріяли про заборонений плід. Сонце гріло наші уста, якими збирали насолоду.

vi

І з’явився звір. Підповз до ніг і дивився гіпнотичним поглядом. Він знав. Він казав: візьми, візьми плід і відчуй його чари. Візьми і спізнай насолоду. Ти усвідомиш, що щастя – минуща миттєвість, а насолода – крихка й ламка. Усвідомиш, що не маєш нічого, коли маєш все, а найдорожче – те, що втратиш. Візьми, казав. Візьми і пошкодуй, та тільки тоді ти знатимеш, що мала.

vii

Страшно мені, плакала я перед ним на колінах. Ми були просто землею, глиняними горщиками, наповненими жорствою власної безпеки. Й отримали камінь, щоб їх розбити. Злива робить на наших обличчях глибокі річки. Вони розчиняють нас і розтікаються. Ми перетворимося на пісок, якщо залишимося на місці. Жени геть свій страх, казав. Нема чого боятися. Я знаю: все, що є – лише нічого. Життя – по той бік блаженства, казав він. Там – казка. Там – все.

viii

Пам’ятаю, що від тих слів здригнулася. Ходімо, сказав він. Давай! Ні, відповідала я. Не можу, відповідала я. Не хочу. Розказуй мені казки, благала я його. Ходімо, вимагав він. Ходімо, й житимемо як у казці. Ходімо – й будемо у казці. Ходімо!

Я заплющила очі. Тремтіла, але на обличчі грала посмішка.

Казка починалася.

З хорватської переклав Володимир Криницький

читати