Завантажити

тебе не дивує
що треті півні зарано відлетіли у вирій
а польовою стежкою до твого села
йдуть один за одним журавлі
як енкаведисти в 45-му чи 50-му
але ти напевне не пам’ятаєш себе
до дня народження

повір а я всі ці події
відтворюю в собі як той
хто реставровує ікони
написані євангелістом Лукою

***
що ж іди
я не танцюватиму від радості
і не переб’ю
на вулиці твого округлого імені
всі ліхтарі

ти можеш повернутись тільки вчора
а назавтра
залишаючись тільки у споминах
станеш знову зразковою
а він навіть не задумається
чому так ретельно відточуватимеш
довгий ніготь на шибці

* * *
якщо вже цеглиною
то не в тюремній стіні

якщо вже копійчиною
то лише в руках жебрака

хмаркою хотів би бути
не заступаючи сонце

а є всього-на-всього
продовження твоєї тіні
у білих босоніжках
з вивернутим усередину підбором

* * *
цієї весни
ластівка не повернулася
під твоє ім’я

а під ним виросла мальва
котру ти не садила

виросла
і не защебетала

* * *
вважай
що я забув твій телефон
і викреслив усі твої слова
з тлумачного словника
жорсткою шваброю
видряпав твої поцілунки
зі своїх щік і грудей
виколупав із вух
останні звуки сопілки
на якій ти так віртуозно грала
і повідрубував собі пальці
аби не вправлятися на твоїй дримбі

вважай
що я забув твоє ім’я
і заборонив ним хрестити дітей
незважаючи ні на які застереження
дивних наших патріархатів

вважай
але ти ні на що не зважаєш
ти стоїш зараз
камінною скіфською бабою в степу
і холодними очима
відстрілюєш жайворонків
народжуючи під курганами
айсберги

* * *
ну що ж оговтуйся
ти сам підставив собі підніжку
із буденної суєти
видумав ангела
припасував йому
барвисті як у павича крила

як ти не намагався обережно дихати
на нього а він завихрений твоєю
близькістю знявся й полетів
навіть одлетів

лежи
і порожніми очима
супроводжуй його падіння
котре він уявляє своїм злетом
* * *
ти стоїш біля холодної шибки
і виводиш пальцем на ній
абетку свого розчарування

а може й не пальцем
тим більше не вказівним
а своїм
спертим на підвіконня
диханням

* * *
хочеш
я тебе переконаю
що мій сусід
навіть у звичайний будень
материться тривіршем Басьо

* * *
ти мабуть наперед знала
а я зовсім не сподівався
за яке полярне коло відправиш мене

адже цих кіл є декілька
і одне з них
на нашому видноколі
усе звужується
і усе тісніше перехоплює мою шию

а я глупак думаю
що ти ще обнімаєш

***
У тебе закохатися
що у степу в кам’яну бабу
не має значення
яка кров у жилах
скіфська чи етруська
норманська чи руська
гаряча чи блакитна
червона чи крижана

Байдуже
на якому плечі
в тебе степовий шуліка
з котрого боку
трясе полами хурделиця
а з якого
хававкає перепел

У кам’яної профіль звичний –
обпертий твердим підборіддям в обрій
за яким
тирса перегортає
свої сторінки з майбутнього в минуле
підслинюючи пальчик у сліпий дощ
до якого ще не торкався
своїм високим чолом
Той що над нами

Гай-гай!
яка кумедна амплітуда
від сережки у твоєму вусі
до передостаннього псалма царя Давида

***
То, напевне, важко,
але ти, неситий,
мусиш наопашки
небо сам носити,
усміхатись Богу,
примірять ходулі
в той час, як з-за рогу
в твій бік тичуть дулі.
***
Затамувавши подих
несу тебе як свічку
хоч би не спіткнутися
об свій сумнів
хоч би донести
не обпікши руки
Я певен
коли тебе вперше обніму –
планети вишикуються в ряд
а остання ще й викине
вузьку долоньку
під космічний дашок
бо земне тяжіння
зміститься трохи в бік
кватирки у твоєму вікні

***
Я ліпив тебе
з глини гіпсу і повітря
простромленого жасминовими пахощами

Я ліпив тебе
з посмішки метелика і крапелинок дощу
котрі ще не долетіли
до лівого берега Чорногузки
з оленяткового наївного наймення
виписаного на піску його ж бешкетними ріжками

Я витесував тебе
з катерського мармуру й архаїчного світла
з дня і ночі на вперемішку
з загадок і найсокровенніших суботніх
епітетів і неточних рим

Я підводив під твоїми очима
зелені тіні і ніби ненароком
перебирав твої тонкі пальчики
як мазурку Шопена
котра майже два століття тому
була написана у тій кав’ярні
де ми не лишень перечікували дощ

читати