Завантажити

расою. Так, вони ґешефтують масою, але не окремо взятим індивідуумом. Заслабі впливати на особистість. Хоч траплялося, і тепер буває. Мені доводилося не раз спостерігати за гладкоросами, що вичинилися з малоросів, як завдяки наживі дистрофіки підживлюються і набирають ваги, вдають з себе здорових. А насправді то – ходячі експонати з музею запроданства. Колись, гадаю, відкриється в нас такий заклад, де показуватимуть живих мумій: набитий тирсою лантух із запрограмованим комп’ютером. Досвід уже є, побувайте хоча б у печерах київської лаври, поцікавтеся в монахів: „Який маєте виторг з показу мощів?” Адже попи знали, коли відкривали для показу мощі затворників, щ? на сьому можна заробити, додати в свою скарбничку куш. Чим вони гірші від іудеїв, якщо їхнє євангеліє не тримається купи без талмуда. Відомо, що нині в країні кілька партійних осередків на утриманні то тих то сих конфесій. Гроші тепер переважно в жидви, удержавленого криміналу та християнських бонзів. Якась мораль, про що сьогодні так багато говориться, геть відсутня. Триває поголовне поклоніння золотому боввану. Бог умер, якого насправді не було!
Років сім­вісім тому я вивів рівняння множини Бога. Тепер тривожуся за Його майбутнє. Зрозуміло, що світ незнищенний, як і його параметри. Просто, коли величини досягають певних розмірів – то вони видозмінюються. Існує процес рекреації. Се засвоїли кілька релігій, ба навіть дотично визнає наука. Мій Яжбо якраз і покликаний пізнати в людині Бога, того, що є! Тут відсутня будьяка політика, спроба впливати на масу. Ніхто, крім самого себе, не визнає Тебе рушієм сили.
Сьогодні соняшно. На стріхах скрапують бурульки. На річці скресає крига, тане сніг переважно довкола дерев. Тремтливе хвилювання огортає мене. Незабаром ведмедиця поверне мені Сімаргла. Бо до Великодня залишилось якихось місяців два, гадаю, на Благовіщення триматиму на руках сина. Завчасу потрібно мені з’їздити в район, накупляти йому одежину, усе приготувати, можливо, зладнаю ліжечко... Хата, мій осідок у старому млині наповниться голосом немовляти, тут, поруч зі мною, буде розвиватися ще одне життя. Відповідальність величезна лягає на мене. В п’ятдесят років я розпочинаю заново жити. Треба тим часом встигнути закінчити свій рукопис, аби займатися тільки вихованням сина. Замість мене ні те ні друге ніхто не зробить.
А тут і Яфет об’явився, переступив поріг з далекої дороги:
– Каланнику, перед Різдвом як виділися, – поздоровкалися.
– Давненько... Більше двох місяців.
– Снігу ще раз стільки нападало.
– Тане вже...
– Лиш би благополучно обійшлося, без авралу.
– Високосний рік. Двохтисячний.
– Хто його знає який, може й двохтисячний, якщо брати книжне літочислення. Природа не рахує роки. Нехай буде двохтисячний як доказ історії цивілізації. Бачите, надворі календарний березень, а весни ще не чути.
– Не кажи, перші ознаки вже є...
– Слабо... Особливо в горах. Сюди ще не скоро прийде весна, розпустить бруньку на деревах.
– Що нового в світі?
– Чогось визначного не сталося. Кожен, як уже ведеться не перший вік, гризеться за свої інтереси. Хіба що Україна, наприклад, ще перебуває в летаргійному сні, тихо сопе в дві дірки.
– Добре... Нехай оздоровиться. Сон тільки на користь хворому.
– Ваша правда. Не треба обухом будити її. Гасла добрі тільки на мітингах. Наслухався я їх удосталь. Тепер настав час усвідомлення. Триває процес самонародження повноцінної нації, формується в надрах народу моноліт одного цілого, – Яфет перевів розмову на інше. – В селі також тихо?
– Помер недавно Глеба Андрій, отруївся мацою.
– Отакої, – здивувався. – Звідки той забіяка знайшов у селі мацу?
– Жона його була на заробітках в Ізраїлі, звідти привезла…
Співчутливо похитав Яфет головою:
– Сходжу, провідаю в селі рідню, – підвівся, вийшов з хати.
Увечері він повернеться, а поки що попрацюю з рукописом. Сьогодні думка легко лягає на папір. А сим слід дорожити, брати одразу бика за роги. Само по собі настигають думки, випереджають одна одну, тільки встигай їх фіксувати. В даному разі непотрібно докладати надмірних зусиль. Природно твориться світ. Гірше, коли вичавлюєш з себе рядок. О, то – мука, досада бере. Не можеш знайти собі місця, водиш тупо очима, шукаєш п’ятий куток. Ввижається наче він, але не отримуєш радості від того. Виходить, що тоді заказано тобі долучатися до потаємного. Немає зв’язку. Хоч розтовчи собі голову, а діла не буде. Ти – тільки виконавець. Музику творить маестро, дозує її на свій смак і потребу.
Вода березнева починає робити шкоди в селі: струменить, розтікається під снігом, виходить з берегів і завдає людям збитків, особливо у пивницях. Вичерпують її хто чим може, рятують пожитки. Мені легше, хоч поряд і хлюпоче річка. Буває, охоплює жах: „Якщо посеред ночі, не приведи, Господи, зчиниться повінь, забере мій осідок ураз, разом зі мною”. Живу в тривозі. Стихія не щадить нікого. Тоді, пригадується з Багряного:

– Не затрима
вітру з Кобеляк
Ані Мойсей, ні Ленін,

читати