Завантажити

послухати творів цього поета з лицем простодушного бандита.
— А чому б ні? — охоче згодився він. Мабуть, привик уже до уваги й навіть не соромився. — Якої хочете: смішної чи сумної?
Я на хвилинку завагався. «Смішна» десь буде така, що від неї стане тільки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.
— Сумної то й сумної... Мені все одно.
Парубок покліпав червоними очима і з тим виразом, з яким сліпі співають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пісню.
Мені відразу ж, з перших строф її, стало легко: пісня парубка була справді сумна. В ній просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде ліс, скиглить чайка, плаче пугач на могилі, оповідалась історія дівчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як співалося в пісні, «солодкий цукор мішають з гіркими сльозами», «за копійку душі порять, за дві винимають».
Місяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалось, що вони вдвох склали ту пісню про «солодкий цукор з гіркими сльозами». Ввижалося — місяць перевіряє, чи так хлопець проказує, як складали вони.
Потім я попрохав «смішної». В «смішній» було те саме, що й в сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.
— Здорово обижається на мене старшина за цю пісню, — з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний).
В мені було чудне чуття зворушення, ніжності і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе — сіренького, миршавого, звичайнісінького.
Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.
— А ви давно складаєте пісні?
О, ще змалечку! Е, коби б він граматику добре знав! Вся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні — бог його зна. Ну, а все-таки склада собі. Лихі на його деякі люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке — зветься його село)...
— Ну, та я не послухав... Хай засідають. Хіба що ззаду чим ударять та памороки заб'ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...
Он яка справа виходила!
— Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...
— А можуть... — добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.
— Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.
— Е! Я вам так скажу! — махнув він хусткою. — Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать, то чи в Яру, чи деінде, а все одно піймають. А тікать та ховаться — не поможе. Хай тільки, я кажу, не ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходім помаленьку?
Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця: плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як з чавуну.
Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, «цукерники», помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб'ють йому печінок.
Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.
— Ну, то не йдіть зо мною разом... — аж зупинився він і серйозно подивився на мене. — До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
— Чого так?
— Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляй-поля, то й накладуть...
— Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть...
Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.
— Та битимуть, я вам кажу!..
Він все ж таки думав, що я не зрозумів його.
— А вас хіба ні?
— Ну, мене... Мене за діло. На мене й засідають. А вам чого треба?
— А я, може, поможу вам...
— А... Це друге діло... .
Він одразу заспокоївся і задоволене засміявся. Вдвох не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кілку та й у путь.
Він видимо повеселішав. З цього я зрозумів, що йому все ж таки було трошки сумно за свої печінки.
Вогкість поля м'яко торкалась лиця. Місяць став перламутрово-блідий, чистий. Над ним зелена зірка трепетно горіла. Поле, залите таємним молочно-синявим світлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси наші різко й голосно розрізали м'яку рівну тишу ночі.
До Старої Корчми ми підійшли майже непомітно: парубок умів говорити, видно, багато думавши над тим, про що говорив, і тому у його все було опукле, обведене якимись своїми лініями — оригінальними й несподіваними.
— Ну, тепер будемо вибирати собі кілочки... —

читати