Завантажити

Я пішов у один бік, а він у другий. Озирнувшись, я помітив, що він звернув у перевулок до Одарчиної хати.
Років через півтора я їхав на поштових конях через село Уласівку, того самого повіту, що й Грузьке.Сани весело, неначе бавлячись, забігали то в один бік, то в другий. На дахах, деревах, на телеграфних стовпах лежав м'який пухастий сніг, який від вітру розлітався злотисто-радісно. Сонце стояло на південь, зимове, блискуче, але холодне.
Була неділя. Селяни в жовтявих кожухах і рудих свитках поважно ходили по вулицях, залізаючи перед нами з дороги в глибокий сніг. У дівчат з намотаних на голові хусток визирали червоні від морозу щоки, ніс і кінчик підборіддя. Вони також легко й пухасто сміялись.
Біля одної хати, просторої, з віконницями, стояло декільки саней. Тут же тупкались мужики, гаряче про щось кричачи і до чогось весь час нахиляючись. Я сказав припинити коней.
— А що там, дядьки?
Вони трохи розступились. На снігу напівлежав дядько і снігом мочив собі ніс. Круг його виднілись плями й кавалки снігу з кров'ю. Він тільки зиркнув до мене, покрутив головою і набрав нового снігу. На вусах й бороді йому замерзли червоні кров'яні краплі. Ніс був синій та збухлий.
Деякі дядьки підійшли до мене, поскидавши шапки, і з надією та допитливою цікавістю в очах почали обережно оповідати. Вони приїхали на суд у волость. Не так на суд — бо суду, мабуть, не буде, — як поговорити з писарем. Тягне діло, закручує, замотує, а бог його святий знає, чого йому треба. Дали, що полагається; ні, мало, давай так, що вже й несила їхня. Кажи йому, а він у кулаки, побив чоловіка так, що снігом та водою одходили.
— А ви, пане, може, сюди... до нашого села ідете? Може, з губерні будете?
Я не встиг одповісти: на подвір'ї хати з віконницями зчинився крик. Ми всі хутко повернулись у той бік. Біля порога стояло двоє мужиків без шапок, а на самому порозі жінка в голубій город ській сукні. Вона голосно й сердито кричала на них. Щось знайоме мені було в цій крупній постаті.
І раптом жінка аж заточилась: з сіней, одпихнувши її вбік рукою, вистрибнув надвір чоловік без шапки, в довгому сюртуці.
— Ви чого?! Га?! — майже стрибаючи на дядьків, заревів він.
Я весь аж підвівся: то був Терень. У його тільки підросли вуса, та весь став неначе ширший. Але це, без всякого сумніву, був він. Навіть в окулярах, темних, круглих.
Дядьки щось почали говорити, злякано одступаючи назад, але він не слухав їх, налізав грудьми, часом п'яно хитаючись і зараз же ще з більшою люттю кидаючись вперед.
Один з дядьків насунувся на перекинений віз і не міг далі йти. Це неначе ще більш розлютило Тереня. Він ударив зо всеї сили мужика по голові, потім другою рукою, потім ще раз.
Я сильно пхнув кулаком у спину кучера і таким голосом сказав йому: «Поганяй!!» — що і кучер, і дядьки аж з острахом подивились на мене.
Коні шарпнули, завищали санки і весело забігли в один бік. Потім розігнались — і в другий.
— Поганяй, я тобі кажу!! — закричав я кучерові.
— Та я ж поганяю! — вражено озирнувся він до мене.
Я подивився на його, одвернувся і нічого не сказав. У мене було жагуче бажання повернути на Грузьке, приїхати до мого старесенького ласкавого попа і так здушити його за горло, щоб він уже ніколи більше не міг давати кротких розумних порад.
З Тереньом я з того часу ніде не стрічався.

читати