Завантажити

до салону. Ірми вже немає. Зникла. Ну, розуміється, вона пішла в куток до нього. Індус же не сміє йти за нею, стоїть і непорушно хитає головою другій дамі.
Раптом збоку, з того кутка, якого принцесі не видно, чути музику. Гомін притихає, обличчя повертаються до кутка.
В тишу ніжно, лагідно входить жіночий голос, увіходить, як невинна п'ятилітня дівчинка, підкидаючись звуками рояля, обплітаючи себе ними. Але тут же на очах росте, міцнішає й ось уже криштально, сильно дзвенить. І така радість, така тріумфальна переможність у цьому дзвоні, що принцеса Еліза заплющує очі й чує, як уся вона дзвенить болем.
Ляскіт оплесків боляче ряботить тишу. Принцеса Еліза розплющує очі. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь індус і зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й білими-білими зубами.
З-за одвірка в полі зору з'являється Ірма. Вона, як од бджіл, одмахується руками від індуса, китайця та ще кількох постатей і тікає. Вона не буде співати. Не буде, не буде!
Розуміється, не буде, бо вона тільки йому співала. А він же — відомий — не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всіх.
І вмить принцеса Еліза чує, як фотель під нею, двері, салон і вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвірка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовірно-рідна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкості в очах соромлива. Він почуває оебе так ніяково серед цих напівоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От він обережно й ніяково пригладжує повисмикане темне жабо.
Знає він чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Ні, розуміється, не знає — хіба ж він міг би так стояти й ні разу навіть не подивитися на двері?
А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на двері, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо сміються через голови кришталеві тарілі?
Невже Труда таки не сказала?! І він не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелі?!
І невже не скаже? І він не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душі?
Ні, не прийде. От він ніяково, прохаючи, киває головою Ірмі. І от Ірма вже летить, обліплена своїми бджолами, на його кивок — вона буде ще співати.
Принцеса Еліза знову заплющує очі. Але вона вже не слухає співу, ще яснішого, веселого, грайливого, від якого в негра танцюють білі зуби між фіалковими, широко розтягненими устами Спів родить веселий грайливий гомін, рух, сміх. А принцеса Еліза сидить, зігнувшись у фотелі, заплющивши очі. І такою почуває себе жалюгідною, самотньою й смішною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душі, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! І підійти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.
А вона замість того сидить за дверима в півтьмі, підглядає, підслухає й сьогодні ж увечері буде обмірковувати з Георгом, як краще всіх їх винищити.
Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра ці молоді, веселі, незлі люди будуть непорушні, задубілі трупи? І він висітиме десь на площі, страшний, синій, із висолопленим із рота язиком?! Що за абсурд?! І як це вона могла дві години тому вірити, що це може бути, і не думати про це? Знати, вірити — і не думати! Як це могло бути?!
А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомін. Там не знають, не вірять і не думають. І він не знає, що вона тут. А може, і знає, та однаково сюди не прийде: це ще страшніше. Господи, сказало Страховище чи ні?
Знову музика. Гуняво-тужні скрики маленької біскаї. Принцеса розплющуь очі. Пари знеможно, повільно, безсоромно, ніжно злившись тілами, похитуються на місці, як дивні різнобарвні квіти під подихом вітру. Ірми немає серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним.
Біля дверей шарудіння. Принцеса Еліза спокійно повертає голову и зразу ж швидко підводиться: чоловіча постать! Серце стрімголов летить униз, і ноги м'якнуть: постать же за кожним кроком перехиляється ритмічно на лівий бік. її ще виразно в пітьмі не видно, вона посувається обережно, але Елізі дихати трудно. Вона міцно хапається за спинку фотеля й старається тримати голову рівно.
Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елізу, підсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. І вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.
— Принцеса?'
Значить, не знав, значить, не сказала Труда.
Принцеса Еліза холодно й коротко киває головою.
— Вибачте, ради бога, ваша світлосте. Я ніяк не міг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмів би.
— Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я винна в тій несподіванці, яка вас зустріла в цій кімнаті. Я дуже й настійно просила графівну Труду нікому про мене не казати.
Доктор Рудольф ніяково й схвильовано пригладжує жабо.
— Труда й не сказала, принцесо. Вона тільки сказала, що в цій кімнаті я

читати