Завантажити

помахуючи блискучим ключем і мружачись на сонце, іде до гаража — графівна Труда знов їде кудись на всю ніч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фріц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хаті здається, він щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тіле, розуміється, буде Макс Штор. Господи! Це ж і старий Штор, і велична, хороша пані Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже він зможе?! І Фріц раптом чує, як він увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо він дійсний інаракіст і герой.

Золотисто кучерява голова стріпується, брови суворо, заціп лено похмурюються, хлопчачі уста стискаються, і Фріц рішуче, твердо виходить із тихої кімнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвіл вийти з дому, він бачить в саду біля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й пані Штор Вони стоять серед алеї і, поглядаючи на вікна лабораторії, тихо розмовляють із виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Із чорної струнко-велич ної постаті червоним полум'ям стримить угору невеличка голівка.
***
Сад гарячим запашним диханням стрічає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерівно тріщить пісок під ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрі пасма волосся темніють над очима, в зубах покручується листок, у руці похльоскує прутик.
Пані Штор робить усім знак очима й замовкає. Всі вдають, що розмовляють про щось байдуже, і, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собі потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лівий бік і ніби пірнає, то випростовується. Пірнає й випростовується.
— Щось, мамуню, може, їсти мені знов принесла? Га? Тут її світлість принцеса, тут графиня, граф Адольф, а він обнімає мамуню за плечі, гладить гарячою рукою по щоці й сміється своїм чудним сміхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собі одвертим, сміхотливим поглядом і вітається вільно, майже недбало. І ні тіні звичайної соромливості, стриманості, мовчазНОсті!
Пані Штор струшує з плечей його порох і налиплу траву, а очі скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, націловане сонцем лице.
— Я сьогодні чудесно пройшовся, панове! І, знаєте, зробив масу цікавих відкриттів. Наприклад щастя — така надзвичайно рідка, ненормальна річ у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?
І доктор Рудольф по черзі обводить усіх лукавими, сміхотливими очима.
— Правда, мамуню? Щастя — то ненормальність, оп'яніння або божевілля. Як ти думаєш? І я тільки сьогодні, мої панове, зрозумів як слід, через що люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п'яного дивляться з посмішкою, бо знають, що його «ненормальність» мине, але на щастя «божевільного» — серйозно, з острахом, із жалем, з ніяковим усміхом От, наприклад, як ви всі на мене. Правда?
І доктор Рудольф раптом весело, радісно, закотисто сміється, дивиться знову по черзі всім у зніяковілі обличчя, знову обнімає матір.
— А дозвольте спитати, Руді, — м'яко, обережно посміхається граф Адольф, — яка причина вашого щастям Руді іскргсто пильно дивиться в лице графові Адольфові.
— Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потім, може, скажу Навіть напевне, неодмінно скажу. Розуміється, скажу. І тоді и ви будете щасливі. І ви будете «божевільні», «п'яні», «ненормальні» Правда, правда! Запевняю вас! І всі люди! А тоді що вийде? Коли всі стануть «ненормальними», то ясно, що ця «ненормальність» стане «нормальністю». От яка річ виходить, мої панове!
І очі не то з насмішкою, не то із щирим захватом знову всіх по черзі обводять І знову на крихітний, непомітний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах під червоним палаючим волоссям.
— О, це було б, розуміється, чудесно, коли б усі люди стали щасливі, — перебільшено зітхає маленька графиня, — але нам усе ж таки хотілось би знати, Руді, про ваше щастя. Ми дуже радіємо, що ви... такий веселий, милий, але...
— Але чого ви божевільний? Правда?
Руді відверто, ясно сміється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно відкидає вбік прутика.
— Ех, нехай буде! Я хотів іще кілька днів почекати. Та треба ж нарешті заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторії. Прошу! Тільки я хотів би, коли так, щоб і мій батько та його світлість, граф Елленберг, були при цьому. Люди, які дали мені життя й змогу досягти щастя, перші мають право на звідомлепість од мене.
— Ми зателефонуємо їм із лабораторії, Руді.
— Ага, правда! Розуміється!
Доктор Руді раптом підводить голову до неба, дивиться на вікна робітні.
— Сонце ще є? Чудесно.
В лабораторії повно червоного сонця, нагрітого духу саду, дзижчання бджіл та ос, що в'ються круг квіток, порозставлюваних на підлокітнику, на столах, стільцях, полицях.

читати