Завантажити

добробутові, або, як кажуть тепер, в своїх клясових інтересах. Тупою я себе не можу вважати, а щодо клясових інтересів, то мій батько — залізнодорожній робітник, мати — селянка, брати-робітники на заводі. Тільки я та сестра маємо освіту. Але це сталось зовсім випадково. Коли ми були дітьми, то жили в домі відомої артистки Мусалової, може, чули?
ГРІНБЕРГ. Аякже.
СОФІЯ. Вона зацікавилась мною й сестрою і присяглась, що зробить з нас артисток. І, як бачите, я на сцені. Сестра теж була, але вийшла заміж і покинула.
ГРІНБЕРГ. Це страшно інтересно. Мусалова могла б радіти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би їй пам'ятника.
СОФІЯ. Ну, за добре серце пам'ятників, на жаль, не ставлять.
ГРІНБЕРГ. О, не в доброму серці річ. А в тому, що, дякуючи Мусаловій, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софії.)
СОФІЯ. (Сміючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазність — говорить компліменти дамам. Так, значить, сьогодні вночі? Я думаю, це пройде безкровно?
ГРІНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.
СОФІЯ. Бажаю успіху. (Прощається і проводжає їх до дверей.)
ГРІНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)
СОФІЯ. (Підходить до дзеркала й поправляє волосся.)
ГРІНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Підходить ближче.)
СОФІЯ. Будь ласка.
ГРІНБЕРГ. Ви не можете сеї ночі перейти в нижній етаж або переночувать у когось в другому районі? Річ, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстріл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.
СОФІЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навіть обстріл? З артилерії?
ГРІНБЕРГ. Все може буть. Я сподіваюсь, що обійдеться й без цього, але... Мені невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємність. Я страшно радий, шо ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплімент, а щира правда.
СОФІЯ. (Сміючись.) Дякую, дякую. Але сподіваюсь, що ніякої неприємности мені не буде.
ГРІНБЕРГ. А все-таки перейдіть у друге місце. Якраз ви в такому районі живете. Дуже вас прошу. Га?
СОФІЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрілу в істерику впаду? Я в Петрограді мартовську й октябрьську революції пережила, і то не ховалась, а то тут...
ГРІНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очі.)
Входить Панас, але, побачивши Грінберга, хутко виходить назад.
СОФІЯ. До побачення. Всього доброго.
ГРІНБЕРГ. Сподіваюсь, до скорого побачення?
СОФІЯ. Я думаю.
ГРІНБЕРГ. (Низько галантно вклоняється й виходить.)
СОФІЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, і ввесь час подивляється на двері, з яких виходив Панас.)
ПАНАС. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсім пішли?
СОФІЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас із вашої власної хати.
ПАНАС. О, нічого, це тепер трапляється на кожному кроці. А ви вже з нашими большевиками познайомились?
СОФІЯ. З якими?
ПАНАС. Адже це були Грінберг і Сємянніков, тутешні лідери большевиків. Хіба ви не знали того?
СОФІЯ. Та невже? Звідки ж мені знати. Я буржуйка, ніяких партій не розумію. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9
ПАНАС. А цікаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важні тут персони.
СОФІЯ. А ви такий самий упертий лишились, як і були.
ПАНАС. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?
СОФІЯ. (Сміючись.) Нічого собі зустріч старих приятелів: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днів на два-три тільки розлучались.
ХРИСТЯ. (Входячи, на порозі.) Софіє, умиватись іди.
СОФІЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається? (Обніма Христю.)
ХРИСТЯ. Той. Тільки Панас його вже полагодив.
СОФІЯ. Е, шкода. (Виходить.)
ПАНАС. (Сам. Стоїть якийсь час непорушне, в задумі, потім стріпує головою, немов одганяючи думки, рішуче закачує рукава й починає стругати, наспівуючи «Гей, не шуми, луже».)
Входить з сінешних дверей Марко, років 25—26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, е шапці з червоним висячим верхом. В руці рушниця. Коли роздягається, під шинелею штатські штани в чоботи й піджак.
МАРКО. (Швидко, в підняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?
ПАНАС. А що сталось?
МАРКО. (Ущіпливо.) Е, вам все одно не цікаво.
ПАНАС. (Хитаючи головою наліво, байдуже.) Там десь. (Співає знов.)
МАРКО. (Підходить до дверей ліворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Ідіть сюди. Швидче. (Вертається в кімнату.)
СЛІПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?
МАРКО. (Таємно, тихіше, але в веселому підняттю.) Зараз треба йти.
СЛІПЧЕНКО. Куди?
МАРКО. Таємний наказ по всьому гарнізону: сьогодня вночі обеззброїть большевиків. Всім вільним козакам з шостої години вечора бути на місцях.
ПАНАС. (Уважно прислухається.)
СЛІПЧЕНКО. Оце, нарешті, діло. Оце так! А то панькаються з ними, сукиними синами.
МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Він дома?
СЛІПЧЕНКО. А правда. Ні, здається, його нема.
МАРКО. Мені треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня

читати