Завантажити

обкрутився навколо його шиї, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю і повалився на землю поряд з Іваником.
— Прикінчити їх, батьку? — почув над собою юнацький голос. Рожков розплющив очі. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий — літній чоловік з густою чорною бородою.
— Не треба, Чоро, — відповів старший. — За них дадуть на невільницькому базарі що-небудь... Накажи зв'язати!
— Добре, батьку, — відповів молодий і гукнув воїнам: — Гей, люди, зв'яжіть їх і відпровадьте в наш стан!
Кілька татар довгими вузькими пасами, вирізаними з нечиненої лошачої шкіри-сириці, зв'язали руки Іваникові і Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперіщив їх по плечах. Невільники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув їх за собою...
Татарський напад тривав недовго. Орда налетіла зненацька, мов вихор серед ясного дня, і так же швидко, захопивши кількасот бранців і бранок, підпаливши кілька будівель, почала відступати. Козаки і стрільці повсюди вибили татар за межі міста, і вони, промчавши околицями його, так же раптово щезли, як і з'явилися, полишивши після себе трупи, пожарища та плач рідних за бранцями.
 
КАМ'ЯНЕЦЬ
1
Загін Палія зупинився у нетрях Краковецького лісу, що в ті часи був одним з найбільших на Поділлі. Ліс не тільки мав захищати від стороннього ока та несподіваного нападу ворога, влітку він був рідною хатою для воїнів і щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати курені, безпечно розводити вогнища. Тут водилося безліч найрізноманітнішої дичини: зайці, дрохви, гуси, козулі, лосі, ведмеді. Тут, нарешті, земля рясніла ягідниками, а на кислицях та грушах плодів начіплялося, як роси.
Вибравши над лісовим струмком, під горою, де били джерела, затишну місцину. Палій наказав козакам будувати курені, а сам підійшов до Арсена, який стояв осторонь з Романом і Спихальським. Віддалеки на зламаному дереві сиділа змарніла, зажурена Вандзя. Опустивши голову, вона втупила погляд у землю і, здається, нічого не бачила і не чула.
— Ну, от, панове-браття, юж і наступила година нашої розлуки, — тихо промовив Спихальський. — Звідси ми самі будемо добиратися до Львова... Шкода мені розлучатися з вами, але мушу...
Він обняв Арсена і ткнувся колючими вусами йому в щоку. І Арсен відчув, як раптом пан Мартин здригнувся всім тілом, ніби тамував ридання, швидко задихав, а потім зовсім тихо прошепотів:
— Ех, кохам тя, холера ясна!.. Нєх буду песій син, же лжу мовлю... Кохам, як брата... Шкода, Златки і Стехи нема! Але вірю — знайдуться вони...
Він відхилився, і Арсен побачив у оці товариша сльозу.
— Ми ще зустрінемося, пане Мартине! їй-богу, зустрінемося, спом'янеш моє слово! — Арсен і сам не вірив у те, що говорив, але йому дуже хотілося втішити друга, бо й самому на серці було тяжко. — Приїдеш до нас у Новосілки... на весілля... Як знайдеться Златка, я дам знати... Бо теж вірю...
— Приїду! — пообіцяв Спихальський і почав обнімати Романа і Палія.
За кілька хвилин він підсадив Вандзю на коня і спритно сам скочив у сідло. Помахав рукою.
— Прощавайте, братове!
Шелеснули зелені кущі ліщини — і пан Мартин зник у густому пралісі.
2
А в Немирові і далі тривала колотнеча: гетьман усіх підозрював у зраді, у тому, що від нього приховують золото і коштовності, потрібні для казни, і не було дня, щоб на Викітці когось не катували або не вішали.
Останнім часом у немилість потрапив сам полковник Яненченко. Після того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович з військом напав на Правобережжя і вигнав Яненченка з Корсуня, він перебрався в Немирів і поселився на Шполівцях.
Хитрий, підступний і не менш жорстокий, ніж Юрій Хмельницький, він, крім того, ще був владолюбною і корисливою людиною. Разом з тим він добре знав Юрія і розумів, що той ніколи не поступиться ні владою, ні здобиччю на його користь. А останнім часом гетьман зовсім схибнувся: йому в голову засіла думка, що відродити Правобережжя і всю Україну він зможе тільки тоді, коли в своїх скринях матиме достатню кількість золота і срібла, щоб утримувати чимале військо. І вимагав грошей не лише з населення, а й з своїх сотників та полковників.
— Пане Іване, ти й до цього часу не вніс у мою казну ту тисячу золотих, про які я нагадував тобі ще взимку, — сказав він одного разу Яненченкові, коли вони зосталися у гетьманській світлиці втрьох; тут ще був присутній Ненко. — А кажуть, грошенята у
тебе є...
— Пане гетьмане, де в мене ті грошенята! — вигукнув вражений почутим Яненченко і схопив гетьмана за руку. — Юрію, ти це справді? Чи жартуєш?
Але дружнє звертання ніяк не вплинуло на гетьмана. Очі його дивилися холодно, суворо, а бліде красиве обличчя мов закам'яніло в своїй незворушності.
— Якщо ти, пане Іване, хочеш підтримувати зі мною дружні стосунки, то раджу тобі негайно їхати ось із ним, — гетьман кивнув на Ненка, —

читати