Завантажити

Не сумуй, пане-брате! Маємо здобичі і так досить!
— Гай-гай, — невдоволено бурчав поляк, — то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрітися з ним віч-на-віч?
— Не тужи, синку, — поплескав по спині пана Мартина Метелиця. — Ось прибудемо до табору — покажу тобі таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис!
— Що ж то за лялька? — пожвавішав Спихальський.
— Ге-ге, таку кралю визволив я в Ах-Мечеті, що тобі, пане Мартине, і не снилася! Пишна, білотіла, як здобне тісто, очі сині, як море, а коси — як добре конопляне повісмо... До того ж — твоя землячка. Може, й шляхтянка навіть... Був би я молодший, нізащо не віддав би нікому. Та ба! Був кінь — та з'їздився... Тож боюся, що погордує мною, старим... От і поступаюся нею тобі великодушно. Бери — забавляйся! Може, забудеш про свого хана.
— Ай справді. Мартине, чого тобі побиватися за тим ханом? — засміявся Роман. — Бери панну, коли дають! Може, то щастя твоє?
— Та я що, хіба відмовляюся? — підморгнув лукаво пан Mapтин. — Дзенькую бардзо, батьку Корній! Хан добре, а панна, всім відомо, ліпше!
Перемовляючись і сміючись, згадуючи найцікавіше із щойно пережитого бою, друзі поволі поверталися до табору. Запорожці ховали вбитих, підбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.
Перед вечором, перебрівши Сиваш, вони вступили в неозорі, порослі тирсою ногайські степи.
 
8
 
Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.
Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур'ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.
До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.
Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору — розшукували бранку-польку. Але так і не знайшли.
— Чорти батька знає, де вона запропастилася! — бурчав Метелиця, не радий, що, замість відпочинку, змушений швендяти у пошуках якоїсь шляхтянки.
Та Спихальський наполягав.
— Ну, пройдімо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить
біля багаття!
І вони йшли далі. Зазирали в кожне жіноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не зміг признати “своєї” бранки.
Вранці, коли табір знявся з місця і розтягнувся по степу нескінченною валкою, в якій ішло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський під'їхав знову до Метелиці.
— Поїдемо, батьку... Мов знайдемо тоту пташину!
— От напосівся! — незадоволено буркнув старий. — І що тобі до
неї?
— Не сердьтеся, батьку... Для вас вона лишень одна з визволених бранок, а для мене — землячка. А я ж на батьківщині не був уже кілька літ... Гадаєте, мені не кортить перекинутися рідним словечком із землячкою?
— Ото ж і воно, що із землячкою... Та ще якою! Вони вдарили коней і риссю поїхали до гурту бранців. Тут були жінки і діти, парубки й літні чоловіки, ба навіть старезні, виснажені діди — з Москви, Дону, Польщі та Литви, а найбільше — з України. Одні провели в неволі рік чи два, інші — десять чи й п'ятнадцять років. На більшості облич — печать страждання і... радості. Радості від довгожданої волі, що так несподівано прилетіла на прудких козацьких конях.
Та були й такі, що не приховували смутку й розпачу. В їхніх очах стояли сльози, а з грудей виривалося зітхання.
— Чого б це вони? — спитав Спихальський. — Чей же, не в неволю ідуть?
— Е-е, синку, у кожного своя доля, — розважно промовив Метелиця. — Одному неволя — люта недоля, а іншому — матінка рідна... Глянь на ту жінку з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина татарина, а хлопчак, її син, — тум, тобто напівтатарин, напівхристиянин... Як ти гадаєш, хотілося їй кидати чоловіка, оселю, отари овець і гурти коней, виноградники та баштани і йти на свою, але таку вже для неї чужу та далеку землю, де в неї, може, ні кола ні двора? От вона й плаче, але йти мусить...
— Гм, справді те, що ми називаємо волею, для неї обертається неволею... І багато таких?
— Хто зна... Чималенько, мабуть.
Вони їхали поволі й уважно приглядалися до кожного жіночого обличчя. Метелиця напружував пам'ять. Як же впізнати польку? Перед ним спливали тільки сині, сповнені жаху очі та буйне шовкове волосся, що обрамляло красиву голівку. Однак серед тисяч жінок хіба тільки одна вона має сині очі й русяві коси? Глянь — скільки їх!
Гурт за гуртом минали вони.
Над безконечною валкою висіла

читати