Завантажити

вона захоче... Спасибі тобі, брате. Тепер мені і помирати буде легше. Ідіть! А Феодосія хай зайде...
Козаки вийшли.
А перед світанком втікачі були розбуджені голосним плачем Феодосії — Мирон помер.
Похвалили його тут же, на безіменному хуторі, в старому погребі, бо нічим і ніколи було викопати в мерзлій землі могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосія і діти, заливаючись слізьми, припадали до дорогої могили, а потім рушили в дорогу.
Хуртовина ущухла, над безмежним засніженим полем сходило сліпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.
Палій махнув рукою — і валка знов повернула на північ.
Сніги випали в ту зиму такі, що коні провалювалися в них по черево. Тому тільки на десятий день вкрай знесилені втікачі добралися до Фастова.
Старовинне місто зустріло їх мертвою тишею. На засніжених вулицях — жодного людського сліду. Замість будинків — обгорілі чорні скелети, а уцілілі стояли без вікон і дверей. В закіптюжених кам'яних стінах єзуїтського колегіуму та костьолу, колись найбільших і найкращих будівлях, що тепер теж зяяли проваллями вікон, з криком шугало вороння.
Валка зупинилася на горі, біля руїн замку. Звідси відкривався широкий краєвид на Унаву та заунавські простори. Вдалині на тлі іскристо-білих снігів густо зеленіла безмежна стрічка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва.
— Ох, розкіш яка, матко боска! — вигукнув Спихальський, розкинувши руки і наставивши в голубий простір свої руді вуса. — Мав би я крила, то здійнявся б ниньки з цієї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген-ген до того лісу! Ех, і заздрю я, панове-браття, птахам, які ширяють високо в небі і можуть завжди, як тільки захочуть, з високості забачити красу тоту!
— І справді тут гарно, — погодився Арсен. — Незгірше, ніж у нас у Дубовій Балці над Сулою... Тільки сумно як — жодної живої душі.
— До чого довели землю нашу! — з почуттям сказав Палій. — І турки, і татари... І свої яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж підніметься вона знову коли-небудь?
Всі мовчали. Хто міг відповісти на це запитання? Бо хіба ж один Фастів у руїнах? Вони вже проїхали пів-України, і майже повсюди — попелища і запустіння. Скільки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скільки сил докласти?
Поки меткий, всюдисущий Іваник, якого Палій в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розміщував людей на нічліг у сирих, але теплих склепах єзуїтського колегіуму, поки чоловіки ходили до Унави по сіно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палій з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грицаєм піднялися на горб, де височів фастівський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з якої залишилися тільки цурупалки на довгих і міцних залізних завісах, Арсен, котрий ішов попереду, раптом зупинився: по пухкому снігу до фортеці петляв свіжий, людський слід.
— Еге, та тут хтось є! — промовив він і вийняв з-за пояса пістоль. — Цікаво — друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастові — жодної душі!
Він почав обережно прокрадатися всередину фортеці. Друзі не відставали від нього.
Слід повів їх через широкий двір до протилежної стіни, де з усіх фортечних будівель уцілів невеличкий будиночок. Дах його під час пожежі, видно, згорів, але хтось уже пізніше прикрив стелю в'язанками очерету і житньої соломи, серед яких високо здіймався цегляний димар. З димаря вився ледь помітний сизий димок.
Арсен штовхнув двері, гукнув у темні сіни:
— Гей, хто тут жявий, озовися!
З хати почулося невиразне бурмотіння, але ніхто не показувався. Козаки зайшли до напівтемної кімнати.
Перед піччю, в якій малиново догорали дубові сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-під товстої сукняної хустки на козаків глянули вицвілі очі. Чорні сухі руки вправно шургали рогачами. З печі, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали дві пари дитячих очей.
Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами і кислицями. В одному з кутків, відгородженому товстими сосновими полінами, темніла чимала купа жолудів. Всюди по стінах висіли пучки червоної калини та різного зілля.
На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з місця, тільки вичікувально дивилась на незнайомців.
— Добрий вечір, матінко! — привіталися козаки.
— Дай, боже, здоров'я вам, дітки! — прошамкала стара. — Я думала, на цьому світі вже й нема нікого, а воно ще й люди є.
— Є люди, бабусю, — сказав Палій. — А от у вашому Фастові — негусто. Крім вас, мабуть, більше нікого?
— Більше нікого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах... Настуню тут підібрала, а хлопець сам прибився.
— Не прибився, а прийшов, — мовив з печі хлопчина. Всі глянули на дітей. Дівчинка років семи чи восьми сором'язливо опустила великі чорні оченята і шуснула

читати