Завантажити

йти! Безчестям життя собі не виторгувати! Битися до загину, щоб прихопити з собою на той світ якомога більше ворогів! Чуєш, Грицьку? То буде наша поміч Києву!
— Чую, батьку, — відповів син. — Так ми і чинимо!
— А як ти загинеш, воєводою стане Добриня. Така моя воля! Сьогоднішній день показав, що цей молодик — воїн сміливий, досвідчений...
— Добре, батьку, — схилив голову Грицько.
— Тепер — останнє... У нас водилися коштовності — золоті та срібні гривні, жіночі прикраси, посуд. Ніщо не повинно потрапити до рук наших убивць! Збери все, Грицьку, і закопай у такому місці, щоб вороги не знайшли, а ви всі щоб знали. Може, кому-небудь пощастить урятуватися, то пригодиться... Зрозумів?
— Зрозумів, батьку. Зроблю, як кажеш. Грицько відібрав у жінок їхні прикраси — сережки, персні, фібули, дістав із судника кілька золотих чар та срібних тарілок, а зі скрині — торбинку з гривнями, склав усе це в велику череп'яну макітру і накрив її плоскою череп'яною покришкою.
— Де ж закопати? Під валом? Чи під грушею?
— Тут, у хатині, і закопуй, — відповів старий воєвода. — Біля печі... Вал обсунеться, груша згорить, а піч свою ви відшукаєте і через двадцять літ... Закопуй біля печі, і щоб усі бачили — дорослі й малі!
— А... А Добриня? — Грицько зніяковів.
— Я вийду, — підхопився Добриня.
— Не треба виходити, сину, — простягнув до нього руку Всеслав. — Ховаємо від ворогів, а не від своїх людей... Копай, Грицьку!
Грицько взяв копаницю — з розмаху ввігнав у тверду, мазану червоною глиною долівку біля припічка. Викопав яму глибиною в коліно, поставив туди макітру, засипав, притоптав.
Поки він працював, ніхто не промовив ні словечка, тільки по жіночих лицях текли сльози, а в дитячих очах стояв жах, змішаний з цікавістю. Закінчивши, Грицько витер шапкою спітніле чоло і глухо промовив:
— Запам'ятайте це місце... Кому пощастить вижити — хай той і володіє цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!..
Останні його слова потонули в голосному жіночому риданні та дитячому лементі.

7
Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Дніпра потягнуло сіверком, що сповіщав про наближення осені. По лісах та по ярах палахкотіли кетяги червоної калини.
Добриня стояв на валу і дивувався: тихо, вже сонце підбилося височенько, а татари мовчать. Відійшли в поле, грюкають там сокирами, щось лаштують, а що — звідси не розбереш. Це непокоїло Добриню, бо він добре знав підступність і хитрість супротивника. Що ж він готує? Відповіді не було.
Лише опівдні орда заворушилася. В полі пролунало глухо і грізно:
— Кху! Кху!
І тоді зі всіх боків до Княжої Гори зрушили з місця щільні ряди баатурів і, прискорюючи ходу, помчали до городища з драбинами в руках. Стріли русичів не зупинили їх. Падав один баатур — на його місце ставав другий, підхоплював драбину і разом з усіма кричав:
— Кху! Кху! Гурракх!
Драбини упали на вали. І не просто упали, а залізними гаками, прив'язаними до верхніх щаблів, міцно зачепилися за дерев'яні заборола. Теперь їх не відіпхнеш назад, не посунеш набік.
“Так ось яку хитрість застосували татари, — подумав Добриня, відкидаючи непотрібні вила-дворіжки і беручись за меча. — Попруть на вал, мов сарана, — не відіб'єшся!”
Бій, страшний рукопашний бій розпочався одночасно на всьому обводі городища. Навіть там, де вал тягнувся понад самим урвищем, татари ціною нелюдських зусиль зуміли підняти вгору драбини і вже лізли на забороло. Тріск, брязкіт, крити, стогін, прокляття — все змішалося в один громоподібний рев. Коротко і пронизливо цвьохали стріли, свистіли, розтинаючи холодне осіннє повітря і людські черепи, прямі мечі та криві монгольські шаблі, з глухим хряскотом репалися під булавами та татарськими шокпарами голови. І кров бризкала на всі боки, щедро обагрюючи старе дерево заборол, і трупи захаращували вузькі проходи, і вогненні стріли та начинені горючим китатським зіллям паперові ракети летіли на вцілілі після вчорашнього приступу дахи будівель і підпалювали їх. І ядучий дим здіймався над городищем і виїдав очі.
Добриня не знав, чи живий молодий воєводич Грицько, чи вже поліг, як полягли сотні захисників городища. Не чути було його голосу, та й самого не видно було. Тому, збивши біля себе купку воїнів, Добриня відчайдушне захищав надбрамну вежу.
— Тримаймося, хлопці! Тримаймося! — заохочував він своїх товаришів, що билися поруч. — Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо! А що може бути почеснішим для воїна, як усвідомлювати, що загинув ти не задарма, що прихопив з собою на той світ одного, двох, а то й десятьох ворогів! Та й б'ємося ми за рідну землю, за своїх людей, за правеє діло!
Його довгий двосічний меч разив ворогів безпощадно; відбивав ворожі шаблі, протикав горлянки, розтинав голови навпіл чи залишав криваву мітку на обличчі.
Однак сила силу ломить. Вже в багатьох місцях татари захопили забороло.

читати