Завантажити

оцінив небезпеку, що нависла над городищем. Він видобув меча і, пориваючи за собою всіх, хто був поряд, кинувся на допомогу Іванцю, що ледве стримував зі своїми людьми шалений натиск татар.
— Браття, за мною!
Тут було по-справжньому жарко. Нападаючі лізли вгору, мов сарана, і вже тіснили русичів до внутрішнього заборола. Блискали криві татарські шаблі і прямі двосічні мечі захисників Княжої Гори. Зовсім перестали співати пісню смерті тонкі стріли степовиків. Але кров лилася, як водиця, і падали, падали вбиті та поранені з обох боків, загромаджуючи вузький прохід, де й без того було тісно.
Кілька десятків воїнів, приведених Добринею, стримали натиск татар і відкинули їх назад, до зовнішнього заборола. Добриня рубався люто. Він знав, що важко вразити татарина в груди чи живіт, захищені цупким кожухом, на який було нашито металеві або шкіряні пластинки, а також в голову, прикриту шкіряним шоломом-шапкою, тому разив ворогів прямо в лице або в шию вістрям меча, не вбиваючи їх, а наносячи болючі криваві рани.
— Натиснімо, хлопці! Дужче! Ось так! — вигукував він, завдаючи удару черговому нападникові, що підвернувся під руку.
Не чуючи голосу воєводи Іванця, він підбадьорював не тільки своїх воїнів, а й Іванцьових, а ті, оговтавшись від першого оглушливого удару, тепер самі перейшли в наступ і вирубували супротивника до ноги.
— Підважмо драбину, друзі! Скинемо її з валу! Добриня вхопився за драбину. Йому на поміч кинулись інші — і їхні спільні зусилля увінчалися успіхом, драбина ковзнула по стіні і під вагою багатьох монголів, що лізли вгору, посунулася набік, трощачи своєю вагою кістки нападників.
З тими, що залишилися оточені, було покінчено відразу — їх перестріляли з луків. Відбили нападників і на інших ділянках валу.
— Де ж воєвода? Де Іванцьо? — спитав Добриня. — Іванцьо!
Іванцьо не відгукувався. Його знайшли серед купи мертвих тіл з розкраяною головою. Мовчки зняли шапки.
— Розшукайте Петра! Або Дмитра!
Обох середульших братів теж ледве знайшли. Петрусь лежав поверх підстаркуватого монгола, вчепірившись ворогові руками в горлянку, і тут його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз під ліву лопатку — в саме серце. А Дмитрик конав у невимовних муках — стріла пронизала йому живіт наскрізь. Незабаром він помер.
Побачивши братів, яких воїни поклали на дощаному козиркові низького внутрішнього заборола і вони лежали, мов живі, але непорушні, юний воєводич Грицько схопився за голову і закричав на все городище:
— О мої братики! О мої найдорожчі! Горе мені! Його почув воєвода Всеслав. Тримаючись за стіну і спотикаючись об трупи, прийшов — простягнув руки, намацав тіло одного сина, другого, третього. Потім охопив усіх разом руками, упав на них головою і беззвучно заридав.
— Сини мої! Сини! Соколи ясні! Чому ж не мене смерть забрала першим? Чому вас? О небо!
Коли сонце сіло за далекі горби, татаро-монголи відступили і розвели в полі багаття. Сьорбали66 з казанів сорбу, що пахла димом, обгризали маслаки і вкладалися тут же, побіля багать, закутавшись у кошму, спати.
Затихла і Княжа Гора. Але не до сну тут було. Догорали хатини, підпалені китатськими паперовими ракетами, начине ними порохом; плакали діти, голосили над убитими жінки, чоловіки при кривавому світлі пожарищ копали ями і складали в них загиблих.
Страх і розпач зависли над приреченим городищем. Ніхто вже не вірив, що ворога пощастить відбити. Втекти теж ніяк: довкола палають багаття, стовбичать темні постаті дозорців — куди втечеш, як пройдеш?
Добриня з Грицьком привели сліпого воєводу до хати, що чудом уціліла. Посадили на лаву, і над ним зразу ж заголосила стара воєводиха. Їй завторували дочки, невістки та онуки.
— Цитьте! — гримнув воєвода. — Не час нюні розпускати! Послухайте, що скажу!
Всі затихли. В челюстях печі заблимало жовтаве світло лучини.
— Кажи, батьку, ми слухаємо, — сказав Грицько. Старий на його голос підняв свої невидющі очі.
— Я так думаю: ми не втримаємося! Будемо дивитися правді в очі — ми не втримаємося! Ще один день такого скаженого натиску — і Княжа Гора впаде. Наші сили тануть. Загинули наші сини, загинула майже половина воїнів. Втратили ми ліпших мужів наших! Завтра татари знову підуть на приступ — і хто зна, чим він закінчиться. Тому треба нам усім приготуватися до найгіршого — до смерті або полону. Плакати не треба — така доля наша. Одягніться у все найтепліше, що є у нас. Кому судилося загинути, тому однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на носі — зима...
— Ой Боже наш, Боженьку! — знову заголосили жінки.
— Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собі й іншим, — підвищив голос воєвода. — Ваш плач нікому не допоможе! Слухайте далі, що скажу... Битися будемо до останнього! Скільки сил наших стачить! Чуєш, Грицьку? Ти воєвода! Тобі це кажу, щоб знав! Ні на які угоди з ворогом не

читати