Завантажити

Ой людоньки-и!..
Страховисько підвелося на ноги — з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав — аж заливався.
Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під боки, а Кузьма відмахувався, падав у сніг, качався в снігу, як у пухові, рикав, мов роздратований ведмідь, і намагався піймати котру-небудь із них.
Сміх, виск, веселощі...
А Добрині якось стало не по собі. Звідкілясь здалеку, з-за лісу, з-за білих снігів, враз долинув до нього гіркий запах диму, жіночий зойк, дитячий плач, тупіт копит, брязкіт шабель і чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!..
Спогад? Марево?
Так, несподіваний спогад, що жив у його пам'яті і не міг вивіятися з неї, гострим болем пронизав йому серце-Як тихо і гарно навкруги! В якому тихоплинному сні стоїть під снігом зелений бір за Ірпенем! Як ясно сяє в голубому небі золоте сонце! І як весело лунає парубочий сміх, і щастям сяють дівочі очі!
Чи ж надовго все це?
Він зупинився і стояв задуманий, похмурий, заглиблений у свої важкі спогади, аж поки раптом не відчув дотик чиєїсь теплої руки і ніжний голос сестри не вивів його з холодного тупого заціпеніння:
— Добрику, Добрику, що з тобою? Що?

Розділ III
КНЯЗІ
1
В перший день Великого посту Добриня з братом Іванком вирушили до Києва. На санях у кожного — круглі лозові кошелі з крицею, рептух вівса та чимала в'язка сіна — для коней, полотняна торбина з житнім хлібом та замерзлим салом — для себе.
Виїхали вдосвіта, їхали цілий день, а Білгородські ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутеніло. За Софією повернули ліворуч — до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотні кроків, як із завулка вимчав невеликий загін вершників і зупинився перед ними.
Передній, мабуть, старший, запитав:
— Хто такі?
Добриня натягнув віжки.
— Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра.
— До тисяцького Дмитра? — перепитав старший, і в його голосі прозвучав подив, замішаний на недоброзичливості чи то навіть на ворожості. — А хіба вам не відомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?
Новина вразила Добриню. Він цього не знав.
— Не тисяцький? Як? Чому?
— Чоловіче, ти що — з неба впав? — вигукнув старший. — Таж до Києва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Він довгий час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернігівський силою не відібрав у нього престольного Києва. Тепер він, слава Богу, знову тут і, замість Дмитра, настановив нового тисяцького — боярина Домажира.
— Це новина для нас, — відповів Добриня. — Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.
— Чекай, чекай! — старший підняв руку. — Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?
— Добринею.
— Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?
Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.
— Я таки не помилився! Це ти — Добриня! — вигукнув той злорадісно. — А мене ти впізнав?
— Ні.
— А я Доман... Пам'ятаєш? Той, кого ти за груди брав... От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!
Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім'я — Доман45? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав...
Доман під'їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:
— Хто то з тобою?
Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:
— Це мій сусід... Ми з ним привезли крицю на продаж.
— А для чого бояринові так багато криці?
— То вже не наше діло... Наше — витопити її з руди і щось на цьому заробити. Не купить боярин — повеземо на Поділ...
— Не поспішай на Поділ! Нікуди ти не поїдеш!
— Як то?
— А так! — Доман повернувся до сторожі. — Візьміть його!
Добриня відсахнувся, але раптом відчув, як у спину уперлося вістря списа. Ні, тут не втечеш і так просто від Домана не відкараскаєшся. Хоч би до Іванка не причепилися та коней не забрали.
— Ти ось що, Іванку, — повернувся він до брата, —

читати