Завантажити

оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.
У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в голові гуло. Він поволі приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов тріску, і замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годі було б вибратися? Як би він дивився у вічі братові? Батькам? Ні, слава Богу, що вихор, налетівши раптово і на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово і щез, як з'явився.
Минулого не воскресити. Хіба для того повернувся він з далеких доріг до отчого дому, щоб принести в нього розлад і горе?
Потім перед його внутрішнім зором зринуло юне личко київської бояришні, зринуло мимоволі, зовсім несподівано. Інколи, правда, він згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було — і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з'явилася перед ним. її темні, з іскринками, оченята сумно заглянули йому в р,ушу, ніби кликали до себе, і він гірко усміхнувся. Ну, навіщо ти думаєш про неї? Навіщо згадуєш? Поглянь на небо — високо? Отак і смердові до боярина — ще вище! Янка — бояришня, дочка другої після князя людини в місті! У самому Києвії Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!
Він тихо зітхнув і попростував додому. Над озером стояв людський гомін, чувся дівочий сміх, дитячий вереск. Під полозками санчат дзвінко гримів кришталевий лід. А він ішов поволі, мовчки, і серце його скніло від неясної тривоги і невдоволення. І тільки тоді, коли з-за снігових кучугур виглянули темні стріхи батьківської хижі, прискорив ходу.
Масниця. Радісне праслов'янське свято проводів зими. Цілий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свіжоспечених млинців, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминів і розносився по всьому селу. Пекли їх у кожній хатині, перекладали сиром, заливали сметаною — і знову ставили в печі, щоб достигли, розімліли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потім самі йшли в гості, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнішими, ніж удома.
У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту і барвисту корсетку. Кілька разів заглянула в цеберце з водою — чи гарна?
— Ти куди? — здивувався Добрикя. — До кого так рано?
— На Широкий Берег — до Лебедів... І тебе запрошували.
— До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?
Ганночка грайливо повела очима.
— Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з...
— Ганночко! — ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця — зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. — На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!
— Дрібні! Коли ж то було! А тепер там... — Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. — А тепер там...
— Ага, ось воно що! — здогадався Добриня. — Як же його звати?
— Кузьмою... А ти звідки знаєш? — Ганночка була збита з пантелику.
— Кузьма... Кузьма... Я щось не пам'ятаю такого...
— Ну, де б же тобі пам'ятати! Йому було лише п'ятнадцять років, як ти зник з села... А тепер він... Тепер він...
— Гарний хлопець? — не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.
— Гарний... — Ганночка зашарілася ще дужче. — А Росиця ще краща!
— Росиця? Хто це?
— Ну, його сестра молодша.
— Та, якої я не запримітив?
— Ти здогадливий.
— І вона запрошувала мене на млинці?
— Казала: приходь з братом.
— Гм, доведеться піти... Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.
Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою — вона пряла пряжу — і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же і опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Гакночці:
— Поїдемо! Я запряжу коня в сани!
У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом і сметаною.
Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.
— Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! — защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона

читати