Завантажити

співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.
Спихальський піднімався вгору по крутій стежці, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина — шабля, до сідла приторочені великі дорожні сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою. їх наздоганяв Яцько. Хлопець трохи відстав: на ходу мережив ножиком гарну ліщинову палицю.
На високому шпилі, звідки відкривався широкий вид на красуню Сулу і далекі засульські простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів.
— Гай-гай, най його мамі, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обійми та й умер би від вєлкєго щенстя!
— Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе в Дубовій Балці в гостях! — сказав, підходячи, Звенигора і обняв поляка за плечі. — Знай, що тут завжди будуть раді тобі.
— Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу їхати, бо та земля польська — теж прекрасна, рідна... Кличе мене... Та ще хочу увидіти пані Вандзю, — ввійти до покою і гукнути нагло:
“Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!” Ех!.. А вона скаже: “Падам до ніг тобі, пане Мартине, бій мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою... Буду вірна тобі до скону”. Х-ха! — Він невесело усміхнувся, а потім почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. — Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рідних. Не забувайте пана Мартина, а він вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях — пам'ятайте, же там єст сільце Закопане, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і пшияцель Мартин Спихальський!.. До відзенья, панство!
Останні обійми, останні поцілунки — і вже пан Мартин на коні. Вдарив огира ногами під боки — і той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався — і з місця пішов чвалом.
На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав рукою — і за мить сховався за обрієм...
— Ну, от і все, — нема пана Мартина. Ніби частку серця відірвав і забрав з собою, —сказав Звенигора глухо. — Нещодавно провели ми в путь воєводу Младена і Ненка... Тепер — Спихальського... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зі Стехою... Чуєш?
— За мене не турбуйся. Приріс я до Дубової Балки, як щепа до стовбура...
— І я теж, — вставив Яцько.
Арсен обняв їх, а потім легенько відштовхнув од себе.
— Ну йдіть. А ми зі Златкою трохи постоїмо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилі і довго дивилися в той бік, куди поїхав пан Мартин. Потім козак заглянув коханій в очі, що синіли густо, як море... Як він любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг пройшов, щоб, нарешті, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!..
Ніжно взяв її голівку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцілунками.
— Златко!
— Арсене!
Тремтіло, наповнене весняними пахощами, повітря.
І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й наче мліло від розкоші й щастя.
Сіли. Арсен поклав голову Златці на коліна і заплющив очі. В одну мить промайнули перед ним страшні картини минулого — неволя, втеча, бої, походи... Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?
Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи і пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на тверді зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.
— Арсенчику, важко тобі доводилося? — прошепотіла.
— Важко.
— Ти більше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?
— Будемо, Златко! Будемо, люба!
Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Звенигора щокою притулився до її коліна, вслухався і в неповторну музику весни.
Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся — глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?
Звенигора пильно вдивляється вдалину. Ні, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торішніх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах.
Гонець!
Придивися — бачиш:

читати