Завантажити

приріже його в цій землянці. Та не знав Тхір, що в цю мить був на волосинку від смерті. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхір захрипів. Тут би йому й кінець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руці. Товкач скрикнув і випустив свою жертву. Тхір з переляку шмигнув під піл. У землянці зав'язався бій. Поранений Товкач здоровою рукою відштовхнув Чорнобая і схопив шаблю, що висіла на стіні. Замахнутися в низькій землянці було ніде, і він сторчма вдарив нею найближчого татарина. Той з вереском упав під ноги своїм одноплемінникам. Татари кинулись на Товкача.
— Саво, бий їх, собак проклятих! — заревів Товкач, наносячи передньому нападникові удар в обличчя.
Але Сава вже сам кинувся на допомогу товаришеві. Зірвавши з стіни полицю, з якої посипалися додолу череп'яні горшки з пшоном, миски й ложки, він оперіщив нею по голові товстопикого батира. Той заблимав очима і похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козаків.
Скориставшись замішанням серед ворогів, Товкач завдав ще одного удару передньому татаринові. То був мурза Алі. Вістря шаблі ковзнуло по густій вовні кожуха, вп'ялося в горло. Мурза захарчав і впав, мов сніп, на руки своїм сейменам.
В ту ж мить упав і Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди.
Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютовані, вражені смертю мурзи, татари накинулись на нього всією зграєю, мов звірі. Пришитий кількома ятаганами і шаблями до дерев'яної стіни, він так і сконав стоячи, з полицею в руках.
— Ой, вай, вай! — залементували над мурзою татари. — Який славний батир загинув від рук цих нечестивих собак-гяурів, гнів аллаха на їхні голови!
— Що скаже нам хан, коли дізнається, що ми не вберегли свого мурзу! Ой, вай, вай!
— Годі вам голосити! — гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. —Великий хан чекає на вас! Гайда! Ми своє діло зробили — заставу знищили і взяли язика, що знає таємний вхід до Січі... Переможців хан не осудить! А мурза вже в райських садах аллаха... Чого тужити за ним!
Справді, звістку про смерть Алі хан сприйняв досить спокійно. Коли Чорнобай сказав, що один з полонених козаків — його колишній пахолок — знає лазівку в Січ, він зрадів, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирішено змінити попередній план нападу. Замість штурму фортеці, хан запропонував через таємну лазівку ввести в Січ яничарів і спагіїв, які одним ударом винищать усіх запорожців. Орда ж стане навкруги фортеці, щоб і миша з неї не втекла.
Мурас-паша підтримав хана, і військо вирушило далі в путь, додержуючи цілковитої тиші.
За північ Тхір провів турків через замерзлий Дніпро і швидко відшукав у стіні хвірточку, якою козаки вряди-годи ходили до ополонок по воду.
Мурас-паша зібрав начальників загонів.
— Першим увійде в Січ Сафар-бей зі своїми людьми, — давав він останні розпорядження. — Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все військо не ввійде в фортецю! Я подам знак до атаки... Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться ім'я пророка!
Тхір і Чорнобай пролізли в хвіртку і, переконавшись, що в Січі ані душі й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар-бей почав пропускати своїх людей.
Лізли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала.
— Швидше! Швидше! — підгонив Сафар-бей. До нього підійшов Гамід. Товстий, закутаний у теплу бекешу й гостроверхий башлик, він скидався швидше на купця, ніж на воїна. В похід його послали тому, що він уже був у Січі і його знання могли пригодитися при нападі. З ним був невеликий, але добре вишколений загін спагіїв.
Гамід мав стурбований вигляд. Проти місяця його одутле темне обличчя відливало старою бронзою, в рухах помічалась невпевненість і поспішність. Можливо, йому було неприємно говорити з Сафар-беєм, який, незважаючи на всі намагання спахії примиритися, не хотів зробити останнього рішучого кроку до остаточного примирення. А можливо, Гамід і справді злякався. Все-таки доводилося лізти в пекло до самого Урус-шайтана! Всупереч сподіванням хана і гениш-ачераса на легку перемогу, рядові аги й аскери в глибині серця дуже побоювалися такої небезпечної затії — розбити і з'нищити запорожців у самій Січі, де козаки почувають себе, як риба у воді. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рідні стіни, та все ж при одній думці, що опинишся у самому кублі тих всесвітньо відомих шибайголів, заводіяк і, ніде правди діти, славетних лицарів, побив би їх аллах, усім ставало моторошно. Тому зле почував себе і Гамід.
— Сафар-бею, дорогий мій, забудьмо про наші суперечки, — промовив він тихо, щоб чув один ага. — Не до того зараз!.. Не подобається мені ця пастка, в яку загонять нас хан і гениш-ачерас. Не вірю я тим двом гяурам...
— У мене теж немає підстав довіряти їм, але їм довіряють старші за нас. Що ми можемо вдіяти?
— Ми повинні бути пильні і виручати один одного.
— Не турбуйся, ага, все буде

читати