Завантажити

схрещених ша-бель бризнули сліпучі іскри. Бей не мав куди відступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успішно відбивала всі випади козака. Та, видно, страх скував серце ханського вельможі, бо лоб його вкрився рясними краплями поту.
Звенигора відступив на крок й усім тілом відхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Татарин мимовільно подався слідом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Звенигора несподівано і міцно ударив спіднизу. Шабля супротивника мелькнула в повітрі, перелетіла через голову козака і з брязкотом упала на кам'яну долівку. Бей смертельно зблід, відсахнувся назад — й уперся плечима в стіну. До його горла діткнулося холодне вістря блискучої криці. Та Звенигора в останню мить стримав руку.
— Бею, накажи своїм людям припинити опір! За це матимеш життя! Ну!
— О правовірні! Аллах відступився від нас! — вигукнув бей хрипко. — Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!
Спочатку найближчі до бея аскери покидали шаблі. Потім, коли бей повторив голосно свій наказ, здалися інші.
В мечеті настала тиша. Тільки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогін поранених.
До Звенигори підійшов Сірко. Обняв козака.
— Спасибі, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спіймав! Молодець! — І ще раз притиснув до грудей.
...Опівдні важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилія відчалила від Тавані. На місці фортеці лишилися купи каміння, трупи. В небо чорними стовпами здіймалися густі смердючі дими.
 
7
 
Підпливаючи до Січі, Звенигора міркував про те, як крізь турецькі й татарські заслони і роз'їзди пробратися до Чигирина. На серці було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауерніхт міг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти місто і всіх полонених вирізати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янці. А могли просто обложити місто так, що в нього і миша не прослизне.
Десятки думок роїлися в Арсеновій голові, десятки найрізноманітніших гадок виникало в нього. Та всі вони розвіялися в одну мить, коли флотилія причалила до січової пристані.
Не встиг Звенигора зійти на берег, як його покликали до кошового, — він прибув трохи раніше.
Сірко стояв в оточенні кількох старшин, що водили свої курені на Буг. Перед ним вклякнув на колінах молоденький яничарський ага. В очах аги — переляк і мольба.
— Арсене, потрібно докладно і точно розпитати цього хлопця, — сказав кошовий. — Він, здається, знає багато цікавого для нас... Гей, ага, — звернувся Сірко до турка, — ти вже знаєш, хто я, і переконався, що жартувати з тобою не входить у мої наміри. Скажеш правду — житимеш, збрешеш — годуватимеш раків у Дніпрі! Зрозумів?
Звенигора переклав.
— Зрозумів, паша.
Сірко усміхнувся, почувши, як його величає турок.
— А якщо зрозумів, тоді скажи: куди прямував твій загін з валкою поранених і хворих з-під Чигирина? Чому він ішов не на Аджидер, а звернув до Дніпра?
Турок метнув зляканий погляд на Сірка і старшин, ідо суворо дивилися на нього.
— Такий був наказ великого візира, паша, — пробелькотав він.
— Який наказ?
— Ми повинні були добратися до Дніпра і там чекати нашу флотилію...
— Ну?
— Вона привезе харчові припаси та порох для війська великого візира, паша. А ми мали. здавши поранених і хворих, забрати все те і везти під Чигирин.
— Раніш ви їздили до Аджидера або до Очакова.
— Так. Але туди вдвічі далі...
— Отже, Кара Мустафа відчуває нестачу в припасах, якщо так поспішає отримати їх?
— Відчуває, паша. Війська багато — припасів мало... Розраховували знайти на Україні, але торік Ібрагім-паша так сплюндрував край, що нам цього року нічого не лишилося.
— Сам поживився, як пес макогоном, і свого наступника підвів під дурного хату! — похмуро посміхнувся кошовий. — Скільки ж кораблів має прибути?
— Не знаю, паша... Але судячи з кількості наших возів, мусить бути багато.
— Ну що ж, буде знову робота... Турки пруться на Україну, як грішні душі до пекла.
— Але ж, батьку кошовий, мені вкрай треба в Чигирин! — вигукнув Звенигора.
— Знаю. Чув. Похвально, що так дбаєш про товариша. Але й тут ти не менше потрібний. А може, більше! Це був наказ, і Звенигора не став перечити.
— Відведіть агу! — розпорядився Сірко. — Здається, він сказав правду... Приготуйте все до нового походу: поповніть на чайках запаси ядер, пороху, сухарів, саламахи! Виступаємо на світанку!
 
8
 
— Друже, дивися — пливуть! — вигукнув Сікач, сидячи на товстому суку старезної гіллястої верби, що високо здіймалася над іншими деревами.
Товкач прижмурив проти сонця очі.
— Я щось не бачу... Ти часом не брешеш?
— Їй-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген — проти Краснякова випливають. Повертають, здається, в гирло Корабельної... Та скільки ж їх, матінко!
Тепер уже

читати