Завантажити

козаки враз порушили стрій — завирував, заклекотів. Зчинився неймовірний галас. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сипалися з усіх боків. Ніхто нікого не слухав. А всяк хотів крикнути так, ніби його неодмінно мали почути аж на берегах Босфору.
Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив — у веселий сміх.
Перший гучно зареготав старий Метелиця.
— Га-га-га! — заколихався він, тримаючись руками за опасисте черево. — Ну й насмішив, клятий невіра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га!
Дід Шевчик аж присів до землі.
— Хи-хи-и-и!.. Ой, братці, дайте ківш горілки, бо не витримаю — удавлюся сміхом!.. Хи-хи-и-и!
— Го-го-го! — заквоктав, мов у діжу, Товкач.
Розгонисто заливався веселий Сікач.
Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.
Та незабаром невтримний сміх поволі знову почав змінюватись злими вигуками. Звенигора стукнув кулаком по руків'ї шаблі, вигукнув люто:
- Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Здатися!
— А дулі з маком не хочеш! — підтримав його Сікач.
— Вавілонський ти кухар, александрійський козолуп, вірменська свиня, а не лицар! — посварився величезним кулацюгою Метелиця.
— Кам'янецький кат!
— Подолянський злодіюка!
— Самого гаспида внук і всього світу блазень!
— Свиняча морда!
— Різницька собака!
З усіх боків неслися вигуки, сміх, лайка. Кожен намагався якнайгостріше дошкулити далекому, але такому ненависному султанові. Сірко, весело блискаючи очима, крикнув писареві:
— Пиши! Записуй швидше! Та це ж така відповідь, що султанові від неї аж млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як відповісти!..
Писар схопив біле перо — почав швидко-швидко писати. А звідусіль летіло — з гиком, свистом, уїдливими приказками:
— Македонський колесник!
— Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!
— Кобиляча підхвісниця! Га-га-га!
— Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и! — на всі лади сміялися козаки.
Сірко підняв булаву. Гамір почав стихати. Усе ще здригаючись від сміху, кошовий витер з очей сльози, промовив:
— Спасибі, браття! Оце так відказали! Писарю, записав?
— Записав, батьку!
— Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому!
Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв руку — поволі гамірливий натовп угамувався.
— “Запорозькі козаки турецькому султанові, — почав читати писар. —- Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим... їжака не вб'єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с..., різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!”
Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.
Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там трапилося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і хвороба, заразний, — і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім справа, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскип і пальнув з гармати.
Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша булавою.
— Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини?
Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього.
— То ми, батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!
— А хіба що! — охолов кошовий і повернувся до писаря: — Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?
— Підписав, батьку.
— Отепер — гарно! Перепиши начисто —- і віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко!
— Батьку, серед послів — мій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його, — звернувся до кошового Звенигора.
— Ні, ні, ми не татари! — заперечив Сірко. — Зустрінеш в іншому місці — роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!
Звенигора незадоволено пошкріб потилицю,

читати