Завантажити

Разіна...
— Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, — промовив Спихальський. — А я і не знав... Ох, і везе ж мені на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрілисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе... Може й ти, пане Звенигора, такий же, як і вони? Га?
— Всі ми з одного тіста, пане Мартине, — морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. — Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!
— Га-га-га! — зареготав Спихальський. — Я в цьому й не сумнівався... Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан Єзус!
— Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.
— А то так, прошу пана... Отож я і мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя. Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?
— А чого ж. Це славна думка! — погодився Звенигора. — Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!
Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.
 
4
 
Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.
З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення веслярів, Звенигора зрозумів одно: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.
— Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі... Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!
— Для чого ризикувати? — здивувався Роман.
— В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач — як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!
— Не розмовляйте, собаки! — закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Звенигори, кілька разів ударив гарапником.
Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.
— Ну, зачекай, псякрев, — прошепотів Спихальський, — потрапиш ти мені до рук!
Весь день Звенигора і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще лютіше.
Перед вечором “Чорний дракон” здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.
Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги, — невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.
Ніхто не знав, що трапилось. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.
І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.
— Браття, тонемо! — пролунав чийсь переляканий голос.
— Єзус-Марія! — прошепотів Спихальський.
Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.
— Тихо! — гаркнув ага.— Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Славу аллаху, паша Семестаф — хай живе він сто літ! — майстерно ввів його в тиху бухту, і ми тут перебудемо бурю! Розберіть весла — і всі за роботу! Треба відтягти судно в безпечніше місце — там заночуємо.
Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман якось притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.
Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.
Звенигора й Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, — аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розміреного темпу, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.
Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.
Раптом

читати