Завантажити

часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.
Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків'я гарапника.
Він ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив білі зуби.
— Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть — на кінчику мого гарапника, нещасний! — зловісне прошепотів Абдурахман і звіддаля почав люто шмагати Звенигору. — Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..
Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші невільники. Кричали різними мовами, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.
— Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? — почулося з корми. — Ти забув, як сам сидів біля опачини? Чекай — настане і для тебе чорний день!
— Скажений віслюк!
— Негідник! Чума б тебе забрала!
— Стамбульський злодюга! Розбійник!
Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.
— Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? — розлігся гучний владний голос. — Де Абдурахман, гнів аллаха на його голову!
Абдурахман відскочив од Звенигори, виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз скаженої люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу.
— Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан-паша Семестаф, — пролепетав він здерев'янілим голосом. — Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!
Наглядач тицьнув руків'ям гарапника в бік Звенигори.
Капудан-паша Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивуватою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позаду капудан-паші стояли два корабельні аги.
— Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? — похмуро запитав паша Семестаф.
— Я саме цим і займався перед вашим приходом, найясніший пашо, — вклонився Абдурахман. — Але цей гяур ударив мене в обличчя.
Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому погляді не було цікавості чи теплоти, — так дивляться на річ, що невідомо як попала під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.
— Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло, — досить для нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!
Та невільник, на подив паші, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав:
— Шановний паша помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!
Капудан-паша з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.
— Ти турок? — спитав паша Семестаф. — Як ти тут опинився?
— Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться аллах, хай славиться його ім'я!
— Як тебе звати?
— Кучук, ефенді. Ібрагім Кучук, купець і син купця, а тепер — раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!
— Гм, це цікаво, — буркнув паша Семестаф. — І багатий твій батько?
— Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як “Чорний дракон”, і поставити на нього гребців.
— О! — вирвалось у паші. — Чому ж він не викупив тебе?
— Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістки про себе. Як паша догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистані, в місті Кам'янці, під мурами якого наш звитяжний хондкар2 уславив себе невиданою вікторією над невірними.
Звенигора хотів зацікавити пашу можливістю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою — забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням засікти невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити.

читати