Завантажити

на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячковитий Сікач вихопив з піхов шаблю.
— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б'ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!
— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів... Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке... — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п'ятірнею.
— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.
— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.
Погляди всіх звернулися на Звенигору.
— Є кілька шляхів, — промовив Арсен. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не підходить. Когось ми уб'ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа... Є другий шлях — законний. Просити князя Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість...
До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Звенигора замовк. Стрільцеві було років тридцять, але невеличка темно-руса борідка і такий же темно-русий, . підстрижений під скобку чуб, що вибивався з-під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Звенигори.
— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга...
— Про Романа? Хто ти такий? І чому турбуєшся про нього?
— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьма Рожков... Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова... Я, щоб ви знали, як і він, туляк...
— Ти раніше знав Романа?
— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома... Справжній собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.
Запорожці щільніше оточили стрільця. У Звенигори загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.
— Де зараз Роман?
— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.
—— І варту доставили?
— Атож.
— Як його можна звідти визволити?
— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати. Подумати.
— А тим часом німець закатує Романа!
— Не закатує. Ви чули, що сказав мій генерал?
— Гордон?
— Так. Справедливий шотландець. І вояка добрий... Він заступиться за Романа.
— Гм. — Звенигора задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.
— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по-турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато... А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, --— сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.
— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.
Всі зійшлися на цьому.
Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового мосту через Тясмин.
 
3
 
Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато років поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про князя Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.
— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі.
— Проси!
До намету ввійшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці,

читати