Завантажити

Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі... Я ждатиму звістки від тебе... Чуєш?
— Чую... Все буде зроблено, як ви наказуєте!
 
8
 
Лише опівночі Звенигора зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.
— Прошу, дівчата... Це, знаєте-маєте... того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня... Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте-маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались — більше носа не поткнуть!
Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Звенигора усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів... А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час — потрапить птаха до сільця!
Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.
— Вранці я залишу вас, — сказав друзям тихо. — Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя...
— Арсене, що ти вигадав? — здивувався Роман.
— Так треба. Я мушу негайно везти фірман!
— Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?
— Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре... Та й ви будете з ними.
— Е ні, пане-брате, так негоже.
— Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!
— Тоді ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?
— Атож. Півсвіту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, перун ясний!
— Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспішаєш до пані Вандзі в Закопане.
Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.
— Поспіємо з козами на торг! — буркнув пан Мартин. — Пані Вандзя чекала на мене тши лята, почекає єще єдне — буде штири!
— Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!
Звенигора намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони — друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердний Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, — всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг-побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно... Справді, один у полі — не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша — то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.
Охоплені спільним почуттям, друзі довго гуторили впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо-синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів коники, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.
В долині форкали стриножені коні.
Нарешті на всіх налягла дрімота.
— Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, — сказав Звенигора.
Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи й оберігаючи сон дівчат і товариства.
Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від'їжджали. Іваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:
— Ну, рушайте!
Балківчани вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Звенигора скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.
 
НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ
 
1
 
Третього дня, пізно ввечері, чотири подорожні зупинилися під брамою

читати