Завантажити

Бач — він розприндився, що жінка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кидає дітей — і в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш?
— Зінько...
— Що — Зінько? Я вже у тебе п'ятнадцять років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів'я та ще й коня веде! Не прожила з тобою п'ятнадцять літ, а промучилась, чума б тебе настигла на наглій дорозі! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не діждеш!
Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, і той, щулячи вуха, відступав назад. Іваник перелякався і вчепився в гриву, ніби в цьому міг знайти порятунок. Але чіпкі руки жінки от-от досягнуть його і стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, і потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де ніхто не бачить! Так ні ж, клята баба хоче осоромити його перед усім хутором!..
— Зінько! — вереснув він високим голосом. — Не чіпай! Бо от тобі... того... знаєш-маєш... хрест — кину все і піду на Запорожжя козакувати... знаєш-маєш!
— Що? Ти мене ще лякати? — Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани. — Ану, злазь! Теж мені запорожець знайщовся! Знаєш-маєш!..
Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали. Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсахнулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.
Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум'янець, нижня губа затремтіла.
— Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
Але чоловік навіть не оглянувся — помчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знов блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:
— Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!
Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік.
— Ну й кубіта, пане Гриво! Га? — І прицмокнув язиком.
— Та вже ж! — погодився Грива. — Не те, що ваші зманіжені панянки!
Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.
Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.
 
4
 
На третій день, надвечір, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаівки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір'я.
— Господар дома? — спитав Звенигора.
— Відпочивають, — відповів, позіхаючи, пахолок.
— Проведи нас до нього!
— Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?
— За віщо?
— За те, що розбудив... Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.
— Не чубитиме, — усміхнувся Звенигора. — Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.
— Ну, якщо так... — Пахолок розвів руками і пішов попереду.
Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись, виринули з засідки, наблизилися до брами.
Звенигора, Воїнов і Спихальський попростували до будинку. Надворі — ані душі.
— Де ж челядь пана Чорнобая? — спитав Звенигора.
— Господарчий двір ген там, внизу, над річкою... Там і челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі...
“Добрий знак, — подумав Арсен. — Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги... Чи не з Дубової Балки?”
Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.
З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.
— Хазяїн сплять, — прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Звенигора випередив його.
— Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!
Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.
Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих

читати