Завантажити

Звенигора, який стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.
— Здравей, тате!
Великого зусилля, видно, коштували Сафар-беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.
Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.
— Спасибі, сину, .що приїхав. Ходімо до колиби, — сказав Младен. — Там твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бідна!
Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.
— Ми зараз там зайві, — промовив Якуб. — Хай самі...
Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.
Через деякий час вийшов Младен і кивнув Звенигорі:
— Арсене, зайди!
Звенигора переступив поріг колиби. У світлиці горіла свічка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному ліжку, її очі блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сиділа біля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголів'ї матері, і вона держала його руку в своїй руці, ніби боялася, що він зараз піде від неї. На обличчі Сафар-бея — ніяковість і розгубленість.
Анка побачила козака.
— Арсене, підійди сюди! — прошепотіла.
Звенигора підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.
— Спасибі тобі, що привіз мені сина... Я така рада... — Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Звенигора зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: — Ні, ні, дай мені сказати... У мене так мало часу... Ти дуже кохаєш Златку?
Запитання було несподіване, і Звенигора збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:
—— Дуже. — І глянув на дівчину. У неї загорілися рум'янцем бліді щоки.
— А ти, доню?
— Я теж, — прошепотіла Златка.
Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:
— Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю її тобі... Бережи її... Вона тут, у гайдутинському стані, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. — Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. — Ось ми й зібрались... нарешті... всією родиною... Я така щаслива... мої діти зі мною...
У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе болісне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.
Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.
Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
— Ненко, сину... рідний мій... Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумію тебе... Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева... Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс... А я пам'ятаю... твій перший крик... Потім лепет... Бачу і досі твої веселі чорні оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли... коли... Потім наступили важкі часи... багато років пошуків... надій і розчарувань... І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручці... Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя...
Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.
— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж...
Арсен і Златка підійшли до узголів'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку.
— А тепер покляніться... покляніться... що ніхто з вас ніколи... не підніме один на одного... руки...,хоча і доведеться бути в різних станах... Заклинаю вас!.. Не піднімайте руки на мого сина!..
— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.
— Клянусь! — глухо озвався Звенигора, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!
Запала тиша. Німа, тривожна.
— Ненко, а ти?..
— Клянусь! — промовив з натугою Сафар-бей і опустив очі.
Звенигорі здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він

читати